Опубліковано: П'ятниця, 08 листопада 2013, 19:48
Перегляди: 1760
сайт про Гоа
интересные факты
все о моде

Покликання людини на землі – творити добро. Покликання священика – вселити в серця людей віру в Бога, людські цінності та істини. Саме ці взаємопов’язані іпостасі стали своєрідною підвалиною для життєво-духовного поступу архієпископа Рівненського та Острозького Іларіона, для котрого початок цьогорічного листопада увінчується двома особисто-визначальними віхами. Перша – це відзначення 3 листопада, в день пам’яті преподобного Іларіона Схимника Києво-Печерського, свого дня Тезоіменитства. Друга (8 листопада) – це власне день народження, який цьогоріч для владики уособлюється з віком Ісуса Христа. Відтак ці іменні дати стали приводом для осмислення думок, висловлених архіпастирем на різні актуальні теми сьогодення. Найперша з них – початки та сходинки духовного служіння владики Іларіона (в миру – Дмитрія Івановича Процика).

– Ваше Високопреосвященство, в час народин, в дні ангелів-охоронців закономірною є фраза про те, що усі ми родом із дитинства. Відтак наскільки Ваше дитинство було дотичним до духовних начал?

– Загалом в дитинстві (народився я в селі Зубрець Бучацького району Тернопільської області) мені мріялося бачити себе в образі якоїсь особливої професії. Зокрема, лікаря, психолога, які, за великим рахунком, є близькими до духівництва. Волею Божою судилося стати священиком. Прикметно також, що мій батько, протоієрей Іван, також священнослужитель. Під його мудрим духовним керівництвом, мабуть, і сформувався мій життєвий вибір.
Було в моїй долі також навчання в медичному коледжі, де опановував та відчув особливість професії лікаря. Водночас саме в медколеджі, в якому так і недовчився, все більше переконувався, що лікар – прекрасна, корисна спеціальність, але водночас не завше в ній є ліки від духовних і душевних ран. Саме це мене остаточно переконало, аби поступати в семінарію. Такою виявилася Київська Духовна Семінарія. Потім навчався в Духовній Академії, де на першому курсі прийняв чернечий постриг. Прийняв із думкою: якщо хочеш повністю присвятити себе Богові, то найкраща місія для цього – чернеча. Далі був благочинним Свято-Михайлівського Золотоверхого чоловічого монастиря, потім Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет благословив мене на посаду секретаря. Цю та подальші посади сприймав і сприймаю не як якусь кар’єру, а найперше як монаший послух, намагаючись щиро та ревно виконувати ті обов’язки, які належать архірею, керуючому єпархією.

– Владико, в Україні Ви є одним із наймолодших архіреїв, які очолюють єпархію. Ось уже другий рік. А молодість – це зазвичай порив до перемін, оновлень…

– Тут насамперед варто знати, що церква по своїй природі є консервативна, і зачасто якихось надсучасних нововведень в ній зайве запроваджувати. Водночас життєва церковна динаміка завше має пульсувати. На Рівненщині вона, як на мене, так і пульсує. Так, в нашій єпархії, яка є адміністративною одиницею Української Православної Церкви Київського Патріархату, належним чином організована діяльність священиків, парафій, кафедральних соборів.
Останнім часом набагато більша увага приділяється роботі з молоддю. У цьому соціальному служінні й надалі будуть впроваджуватися нововведення: молодіжні православні табори, дитячі фестивалі, конкурси. Все це для того, аби залучити молодь до Церкви, відкрити те головне, у чому, власне, сенс людського життя; сенс, закладений в нашому Спасителеві.
Важливим є й інше: названі соціальні проекти не мають бут примусовими, а лише пізнавальними, проникливими і, я б сказав, переконливими по глибині духу. Ще одним активним сьогоднішнім напрямком стало паломництво. Організовуються поїздки на Святу Землю, до християнських реліквій в Україні. Що не місяць, то маємо по декілька масових та індивідуальних маршрутів. Це, звичайно, гуртує людей, а найголовніше – через святині дає змогу зрозуміти людську сутність і Божу велич та благодать.

Коли люди проявляють потяг до святинь – це, образно кажучи, один бік медалі. Інший – коли святині, наближуються до вірян…

– Так, сьогодні своєрідне паломництво здійснюють ікони, мощі святих. І це добре, бо не всі з мирян мають змогу долати великі відстані, витрачатися матеріально… За гарний приклад можу назвати недавнє перебування в Рівненському Свято-Покровському кафедральному соборі прибулих з Чернігова мощей преподобного Меркурія Бригинського, який за життя зазнав тортур, поневірянь, в тому числі й від радянської влади, який був канонізований нашою церквою і за молитвами якого відбулося багато зцілень та чудес. Говорю про ці дива з впевненістю, бо вони здійснювалися безпосередньо і на моїх очах. При цьому я переживав не менше, ніж ті, хто зцілювався. За великим рахунком, для мене побачене та пережите означало ще більше утвердження у вірі. Впевнений, що подібні відчуття проймають і тих, хто щиро, з відкритою душею приклоняється до святих речей. Загалом перебування протягом двох тижнів у Рівному святих мощей преподобного Меркурія стало ще однією підвалиною у програму відзначення 1025-річчя хрещення Руси. І це дуже символічно, бо, якби не хрещення, не християнізація, не було б і багатьох святих, не було б Києво-Печерської лаври, не було б монастирів, не було б, зрештою, духовної традиції, яку ми сьогодні цінуємо та сповідуємо.

Владико, хотілося б у Вас поцікавитися монастирською складовою Рівненської єпархії УПЦ КП. Наскільки вона розвинена та дієва?

–В нашій єпархії діють п’ять монастирів: на Козацьких могилах, Гурбах Здолбунівського району, Свято-Варваринський у місті Дубно; зараз намагаємося відродити ще два Миколаївські монастирські обійстя, одне з них також у Дубні. Кількість ченців становить біля ддесяти. На перший погляд, це не дуже багато, але наша церква приділяє головну увагу не кількості, а, так би мовити, якості насельників. Аби ченці, дійсно, були духовними світочами, з прикладом благочестивого життя; щоб до них зверталися люди, як у минулі віки зверталися до великих святих отців: Антонія Печерського, Іова Почаївського та інших духовних подвижників.

Зрештою, духовне подвижництво, як на мене, – це своєрідний дороговказ для духовного відродження суспільства та держави…

– Однозначно: питання про духовне відродження України є найактуальнішим. Навіть попри те, що, на жаль, воно часто-густо у багатьох звучить на устах, проте мало хто справді замислюється над шляхами його вирішення і воістину розуміє всю його глибину, значимість. Духовне відродження містить кілька складових аспектів, однак найважливішим із них є питання про існування в Україні Єдиної Помісної Церкви. Загалом це питання має глибоке історичне коріння, яке свідчить, що в моменти державного відродження українців на порядок денний завжди ставало питання про відродження церковного життя. Власне, історія підказує нам, що саме православна церква була і є тим єдиним консолідуючим началом, який попри всі незгоди і драматизм зумів зберегти живою неповторну душу українського народу. Необхідною умовою відродження духовності України є консолідація народу в лоні єдиної помісної церкви. Це вирішить дуже багато проблем, не тільки церковних, а й державних, тому що єдина церква завжди консолідує суспільство.

Владико, до єдності Українська Церква, віриться, неодмінно прийде. Але реально – ще не сьогодні. А сьогодні в суспільстві, окрім цієї проблеми, ой як багато інших. В тому числі й суто буденних, побутових, соціальних, економічних. Що на цьому тлі Ви порадили б людям?

– Тема дуже глибока і пронизлива. Найперше, треба зосереджувати увагу на собі, бо одна з головних життєвих хиб – бачити приклад у комусь, а не в собі. І якщо ми більше уваги будемо звертати на власне єство, не дивуватися, чому нас ображають, а намагатимемося зрозуміти, чому ми ображаємо когось, тоді нам стане легше. Ми почнемо ставати добрішими до себе, до всього навколишнього світу. І цей світ здаватиметься явно кращим. у Святому Писанні говориться, що світ обов’язково прийде до свого завершення. У Євангелії від Матфея є дві великі глави, які описують події Страшного Суду. Спаситель прямо і дуже ясно подає головні ознаки, які будуть передувати цьому: загальна зневіра, лжепророки, ненависть. Весь негатив, що є в нашому житті, буде збільшуватись. Але Святі Отці дають нам пораду, як поводитись, а це означає, що треба значну увагу приділити своєму особистому спасінню. Ось так. Як сказав преподобний Серафим Саровський: «Спасайся сам і біля тебе спасуться тисячі».

Наостанок ще раз про Вашу церковну діяльність. Керуючи Рівненською єпархією, Ви водночас є головою відділу зовнішніх зв'язків УПЦ КП. Як на цьому тлі бачиться Вам нинішнє зближення України з Євросоюзом? Причому, не тільки в плані економіки, але й моралі?

– У рамках діяльності відділу зовнішніх зв’язків УПЦ КП мені часто доводилося бувати з візитами за кордоном, у тій же Європі, де є багато наших парафій. На основі побаченого кажу відверто: не все в Європі добре і не все треба звідти брати для себе за приклад. Так, там вищі технології, там соціальне забезпечення краще, але це не означає, що там все краще… Ми повинні брати від них технології і давати стійкість в моральних законах. Мораль не треба зневажати. Якщо ми будемо зневажати мораль (а мораль – це добро, а добро – це Бог), ми будемо зневажати Бога. А це недопустимо…

Спасибі, Ваше Високопреосвященство, за цікаві думки та корисні настанови. А на взаємність прийміть найщиріші вітання з Вашими празниковими днями – тезоіменитства та народження. Нехай і надалі Ваша велична духовна місія при доброму здоров’ї впевнено прокладає шлях до людських сердець!

розмовляв Євген Цимбалюк,

Рівненська обласна газета «Вільне слово»

 

Нравится
беременность на 23 неделе
сайт на joomla 3