Деталі

Опубліковано: Неділя, 09 листопада 2025, 06:14

Перегляди: 286

Возлюблені у Христі брати і сестри!

Євангельське читання цієї неділі (Лк. 16:19–31) — притча про багача і Лазаря — є одним із найглибших образів Євангелія. У ній Господь показує не просто двох людей, що жили по-різному, а два способи бачити світ. Один жив, дивлячись лише на себе; другий — дивився до неба, навіть лежачи в пилюці.

«Один чоловік був багатий, одягався в багряницю та вісон і розкішно бенкетував щодня. А другий — бідний, на ім’я Лазар, лежав перед його ворітьми у струпах і бажав насититися тим, що падало зі столу багатого; приходили пси й лизали його рани» (Лк. 16:19–21).

Між ними — не просто соціальна прірва. Між ними — прірва сердець. Бо багатство саме по собі не є гріхом, але гріхом стає те, що закриває серце. І багач у притчі загинув не через золото, а через холод душі. Його гріх — у байдужості.

«Сталося, що бідний помер, і віднесли його ангели на лоно Авраама; помер же й багатий, і його поховали. І, терплячи муки аду, він звів свої очі й побачив здалека Авраама та Лазаря на його лоні» (Лк. 16:22–23).

Земне життя змінилося місцями: той, хто був приниженим, опинився в небі; той, хто жив у розкошах, опинився у темряві. Але не Бог створив цю безодню — її викопала байдужість. Бо хто не бачить ближнього на землі, не побачить і Бога у вічності.

«Та Авраам промовив: Сину, згадай, як ти одержував своє добро за свого життя, а Лазар — одне лихо. А тепер він тут втішається, ти ж — мучишся. І, крім усього цього, між нами й вами лежить велика безодня, щоб ті, які бажають перейти звідси до вас, не змогли, і щоб звідти до нас не переходили» (Лк. 16:25–26).

Ця «велика безодня» — не географічна, а духовна. Це прірва, яка народжується у серці людини, коли воно перестає співчувати. Бо пекло починається не після смерті — пекло починається там, де зникає любов.

Скільки таких прірв ми бачимо і сьогодні! Коли поруч із розкішшю — голод, поруч із святкуваннями — вдови і сироти, поруч із тишею наших домівок — гуркіт обстрілів. Війна зробила нам видимою цю прірву: між тими, хто болить, і тими, хто не хоче бачити болю.

Але Євангеліє сьогодні нагадує нам: байдужість убиває не лише тих, кого ми не помічаємо — вона вбиває нас самих. Бо коли серце закривається, в ньому перестає жити Бог.

«Благаю тебе, батьку, пошли його до дому мого батька, бо маю п’ятьох братів, нехай засвідчить їм, щоб і вони не прийшли на це місце страждання. Та Авраам відповів: Вони мають Мойсея та пророків: хай їх слухають!» (Лк. 16:27–29).

Як промовисто це звучить! Людина, яка ніколи не слухала голосу сумління, тепер хоче, щоб інші послухали когось із мертвих. Але правда в тому, що для того, щоб повірити, не потрібно чуда — потрібно відкрити серце. Бо хто не чує живого Бога у Його слові, не почує Його навіть у воскресінні.

«Він же сказав йому: Якщо Мойсея і пророків не слухають, не повірять і тому, хто з мертвих воскресне» (Лк. 16:31).

Дорогі брати і сестри! Ця притча — не лише про минуле, а про нас сьогодні. Бо в нашій країні зараз лежить тисячі «Лазарів»: у шпиталях, у бліндажах, у зруйнованих містах. І поруч завжди є хтось, хто може подати руку, хтось, хто може помолитися, хтось, хто може розділити шматок хліба чи доброту серця.

Господь сьогодні випробовує нас не гаманцем, а совістю. Бо саме в часи війни ми найчіткіше бачимо, хто ми є. Якщо ми здатні співчувати — ми живі. Якщо допомагаємо — ми з Богом. Якщо мовчимо, коли треба діяти, — ми стаємо тим самим багача́м, який нічого не зробив, але й цього вистачило, щоб загубити душу.

Нехай кожен із нас пам’ятає: ми не можемо зупинити війну самі, але можемо зупинити байдужість. Ми не завжди можемо вилікувати тіло, але можемо зігріти серце. Ми не завжди можемо воскресити, але можемо не дати померти любові.

І тоді жодна безодня не відділить нас від Бога. Бо той, хто бачить Лазаря — бачить Христа.

+Іларіон,

митрополит Рівненський і Острозький