Возлюблені у Христі брати і сестри!
Сьогодні Церква зупиняє нас на порозі великої тайни. Ще не розкрилися небеса над Йорданом, ще не пролунало Отче слово і ще не зійшов Дух у видимому образі. Але вже звучить інший голос — голос, який не лунає в центрі міста, не шукає натовпу і не прикрашений зовнішньою величчю. Це голос пустелі. Бо саме там, де зникає зайве, де замовкають виправдання і розсипаються ілюзії, людина здатна по-справжньому почути Бога.
Пустеля в Євангелії — це не лише географічне місце. Це стан людського серця. Це простір, у якому більше не рятують звички, не працюють маски і не допомагають красиві слова. У пустелі людина залишається перед Богом без прикрас, такою, якою вона є насправді. І саме там лунає заклик, який проходить крізь століття і звернений до кожного з нас «Приготуйте дорогу Господню».
Минають роки, змінюються цивілізації, світ стрімко розвивається, а людство досягає небачених можливостей. Ми навчилися керувати енергією, проникати в глибини матерії, долати відстані, які раніше здавалися нездоланними. Проте водночас стає болісно та очевидно, що технічний розвиток не зцілив людське серце. Сила не стала любов’ю, знання не завжди стало мудрістю, а прогрес не визволив людину від здатності чинити зло.
І все ж істина про людину не змінилася. Ми створені Богом — Творцем і Промислителем, Тим, Хто Сам є Абсолютною Любов’ю. Людина не створена для ненависті, для вбивства і для знищення. У саму глибину її буття вкладене покликання до життя, до світла і до любові. Тому всяке зло, яке чинить людина, не є нормою її існування, а є спотворенням, є болісною раною свободи, яка відірвалася від свого Джерела.
Саме з цією болісною правдою намагалися жити і мислити вчителі Церкви. Один із них — Оріген, роздумуючи над таїнством Божого творіння, наголошував, що Бог не творить для знищення і не відмовляється від Свого творіння навіть тоді, коли воно відпадає від Нього. Для нього це не було скасуванням Божого суду чи применшенням відповідальності людини, а глибоким усвідомленням того, що Божа любов не припиняється навіть там, де починається Божий суд. Бог судить не для помсти, а для очищення, не для руйнування, а для зцілення, бо Бог залишається Богом навіть тоді, коли людина опиняється перед страшною правдою про саму себе.
Проте ця любов не скасовує людської свободи, і саме свобода робить історію людства такою драматичною. Перший син Адама — Каїн, підніс руку на свого брата, ще чуючи голос Божий. Цей жест став початком рани, яка проходить крізь усю історію. Якщо тоді зло було первісним і відкритим, то сьогодні воно стало витонченим, системним і технологічним.
Ми живемо в час, коли вбивство прикривають святими словами, коли руйнування називають «місією», а ракети, спрямовані на мирні міста України, — «братньою допомогою». Це не просто політичний злочин чи військова агресія. Це глибоке духовне падіння людини, яка намагається виправдати темряву мовою світла.
Ми живемо всередині цього болю. Ми не споглядаємо його здалеку і не читаємо про нього з підручників. Ми несемо його у власних серцях. І тому наші думки з воїнами, які щодня стоять на захисті України, наші молитви з пораненими, з тими, хто втратив дім, і з тими, хто оплакує своїх близьких. Ми знаємо, що таке ніч без сну, коли серце напружено слухає небо, і що таке чекання, у якому вже немає слів.
І водночас, попри втому і виснаження, ми не перестаємо надіятися. Ми віримо, що ще трохи — і наша Батьківщина розквітне, бо Бог не залишає нас. Ми віримо, що життя сильніше за смерть і що світло не втомлюється світити навіть тоді, коли темрява здається непроникною.
Саме тому Євангеліє цієї неділі веде нас у пустелю. Бо лише там людина здатна почути правду. Саме там постає Іван Хреститель — не як проповідник зручних відповідей, а як свідок, який не дозволяє людині жити неправдою. Його слово різке, але воно лікує, бо інколи лише правда здатна врятувати життя.
Він кличе до покаяння не як до страху, а як до повернення. Бо покаяння — це не приниження людини, а визволення, це сміливість подивитися на себе без виправдань і дозволити Богові торкнутися наших ран. Іван Хреститель ясно усвідомлює своє місце: він не є світлом, а лише голосом; він не є метою, а дорогою. Коли він говорить: «Слідом за мною йде Сильніший за мене», — у цих словах звучить тиша справжнього служіння і свобода людини, яка не привласнює Божого.
Дорогі брати і сестри! Ця неділя перед Богоявленням є для нас часом внутрішнього очищення. Перш ніж Христос увійде у води Йордану, Він прагне увійти в наше серце. Перш ніж освятити стихії світу, Він хоче освятити людину. Бо Богоявлення — це не лише спомин події минулого, а жива відповідь Бога на темряву сьогодення, Його тиха, але незламна присутність серед нас.
Церква сьогодні не обіцяє нам легкого шляху, але пропонує шлях істинний — шлях правди, покаяння і довіри. Якщо ми приготуємо дорогу Господню і не замкнемо серце, Він прийде. І тоді навіть серед війни, навіть серед сліз і навіть посеред пустелі почне проростати життя.
† ІЛАРІОН,
митрополит Рівненський і Острозький