Деталі

Опубліковано: Понеділок, 23 лютого 2026, 06:53

Перегляди: 259

Послання митрополита Рівненського і Острозького Іларіона на початок Великого посту

Всечесному духовенству, боголюбивому чернецтву і всім вірним Рівненської єпархії Православної Церкви України

Всечесні отці, дорогі у Христі брати і сестри!

Ми знову вступаємо у святі дні Великого посту. Вступаємо не в тиші мирного часу, а серед тривог і втрат. Вступаємо тоді, коли війна продовжує болючими ранами проходити по нашій землі – по наших містах і селах, по наших домівках, по наших серцях. Коли ранок для багатьох починається не зі спокою, а з перевірки телефону – чи всі живі, чи не було обстрілів, чи не з’явилося ще одне страшне повідомлення. Ми починаємо святу Чотиридесятницю в реальності, де сирена стала звичним звуком, а слово «втрата» – частиною щоденного словника. І тому цей піст не може бути для нас формальністю чи лише традицією. Він стає глибоким, болісним і правдивим шляхом через темряву до світла.

Великий піст завжди є дорогою до Голгофи. Але сьогодні ми відчуваємо її особливо гостро. Бо Голгофа – це не лише сторінка Євангелія. Це досвід народу, який страждає. Це матері, що стискають у руках телефон і не можуть заснути. Це батьки, які вчаться мовчки переносити біль, щоб не зламати дітей. Це вдови, які стоять біля свіжих могил. Це воїни, що дивляться в очі смерті, але залишаються на своїх позиціях, бо за їхніми спинами – рідна земля, рідні люди, рідна молитва.

Піст починається з покаяння. І сьогодні покаяння – це не докір і не холодний осуд, а тихий і вистражданий крок додому. Це повернення до Отця, Який не дорікає і не відштовхує, а виходить назустріч, коли бачить нас ще здалека. Коли ми втомлені від новин, від постійної напруги, від внутрішнього очікування біди. Коли душа вже не витримує власної тривоги. Покаяння звучить як глибоке, іноді зламане, але щире: «Господи, помилуй нас». І в цьому «помилуй» – і біль, і страх, і надія, що нас почують.

Ми каємося не лише в гріхах, які можемо назвати словами. Ми приносимо до Бога те, що навіть важко сформулювати. Свій страх за тих, хто далеко. Свою провину за хвилини слабкості. Свою втому, яка накопичується не днями, а роками. Ми приносимо Йому безсонні ночі, коли серце слухає кожен звук. Приносимо звістки, що розривають душу. Приносимо спогади про тих, кого вже немає поруч. І кладемо це до Його ніг, бо більше не маємо сили нести це самі.

Бо людське серце має межу. Воно створене для любові, для довіри, для радості – а не для безперервного болю і життя в режимі тривоги. І коли страждання переходить цю межу, людина або замикається, щоб нічого більше не відчувати, або простягає руки до Бога. І покаяння – це той святий момент, коли ми обираємо не закам’яніти.

Найбільша небезпека війни – не лише в руйнуванні будівель. Найбільша небезпека – в руйнуванні душі. Коли звістка про загибель перестає пронизувати душу. Коли чужий біль більше не торкає. Коли ми втомлюємося співчувати. Коли серце, щоб вижити, намагається стати каменем. Тому піст дарований нам саме для того, щоб серце не стало каменем. Щоб воно залишилося живим – – навіть якщо пораненим, навіть якщо виснаженим.

Піст – це не лише стримання в їжі. Це стримання гніву, який роз’їдає зсередини. Це боротьба з ненавистю, яка непомітно намагається оселитися в душі. Це свідоме рішення не дозволити темряві визначати наше майбутнє. Ми маємо право на біль. Ми маємо право на сльози. Але ми не маємо права втратити людяність. Бо тоді ворог переможе не лише на полі бою, а й у нашому серці.

Можливо, хтось сьогодні відчуває повне виснаження. Можливо, молитва здається сухою, а слова – порожніми. Можливо, здається, що сил більше немає. І Господь бачить це. Він знає людську втому. Він Сам ніс хрест, падав під його тягарем, відчував самотність і зраду. Тому Великий піст – це не шлях для досконалих. Це шлях для поранених. Для тих, хто плаче, але не відвертається від Бога. Для тих, хто падає, але знову підводиться.

Улюблена моя паство! Сьогодні піст має ще один особливий вимір – молитву за Україну. За тих, хто на передовій. За тих, хто в лікарнях. За тих, хто в полоні. За тих, хто втратив дім і шукає прихистку в чужому місті чи чужій країні. За дітей, які вчаться розрізняти звуки вибухів. За матерів, які живуть від дзвінка до дзвінка. Нехай кожен день посту стане нашою духовною вартою. Нехай кожна молитва стане невидимою підтримкою для тих, хто стоїть в окопах і дивиться в ніч.

Ми не знаємо, скільки ще триватиме ця темрява. Але ми знаємо, що вона не є вічною. Ми знаємо, що за Голгофою є Воскресіння. Ми знаємо, що камінь від гробу буде відвалений. Христос пройшов шлях страждання до кінця – і саме тому жоден наш біль не є Йому чужим. Він поруч із кожною матір’ю, яка плаче. Поруч із кожним воїном, який молиться перед боєм. Поруч із кожним, хто мовчки дивиться в темряву і чекає світла.

Нехай цей Великий піст стане для нас не лише часом стримання, а часом очищення і оновлення. Нехай він навчить нас берегти серце. Нехай укріпить віру, яка не залежить від обставин. Нехай збереже нашу здатність любити навіть тоді, коли болить. І нехай через хрест, через сльози, через вистраждану молитву Господь приведе Україну до свого світлого Воскресіння.

+Іларіон,

митрополит Рівненський і Острозький