Деталі

Опубліковано: Субота, 22 серпня 2026, 09:42

Перегляди: 57

Рівненська єпархія Православної Церкви України з увагою сприйняла повідомлення про перебування митрополита Керкірського, Паксійського і Діапонтійських островів Нектарія в Російській Федерації, принесення туди правиці святителя Спиридона Триміфунтського, а також про його зустрічі та співслужіння з представниками Московського патріархату.

Ми не хотіли б, щоб наше слово було сприйняте як втручання у справи іншої Помісної Церкви чи як спроба давати оцінку особистим намірам грецького архієрея. Православна Церква України перебуває у братньому євхаристійному спілкуванні з Елладською Православною Церквою, високо цінує ці відносини та з вдячністю пам’ятає підтримку, яку український народ отримує від багатьох архієреїв, священнослужителів, монастирів і вірян Греції.

Саме тому про такі речі нам хотілося б говорити не мовою звинувачень, а мовою братньої відвертості.

Перенесення святинь для поклоніння є давньою традицією Церкви. Святитель Спиридон Триміфунтський не належить жодній державі чи народові. Його шанують мільйони православних християн, зокрема й в Україні. Ми щиро бажаємо, щоб кожна людина, яка сьогодні приходить до його чесної правиці, зустрілася через цю святиню з Богом, відчула поклик до милосердя, правди та покаяння.

Але саме тут виникає питання, від якого сьогодні важко відсторонитися. Чи може святиня подорожувати землею, з якої щодня летять ракети на українські міста, а поруч із нею не прозвучати слово про тих, кого ці ракети вбивають?

Це питання ми ставимо не для полеміки. Воно народжується з нашого щоденного пастирського досвіду. Для українського священника війна – це не геополітика. Це повідомлення про загибель парафіянина. Це молитва матері, яка не знає, де її син. Це зустріч із дружиною полоненого. Це чин похорону молодого воїна, біля домовини якого стоять його діти. Це імена, які щодня звучать у наших храмах за Божественною літургією.

Тому те, що для когось може виглядати як звичайний жест міжцерковної ввічливості, українці сьогодні сприймають зовсім інакше.

Співслужіння з патріархом Кирилом, урочисті зустрічі та взаємне вручення церковних нагород відбуваються не поза історією. Вони відбуваються в час, коли триває російська агресія проти України, а керівництво Московського патріархату не лише не стало виразним голосом проти цієї війни, але неодноразово надавало їй релігійного та ідеологічного обґрунтування.

У таких обставинах навіть мовчання стає публічним жестом. Ми не знаємо всіх мотивів митрополита Нектарія і тому не вважаємо правильним приписувати йому те, чого він сам не висловлював. Так само наголошуємо, що його особисті дії не можна автоматично ототожнювати з позицією всієї Елладської Православної Церкви.

Проте ми дозволимо собі висловити те, чого, мабуть, сьогодні очікують від братів у Христі тисячі українських православних родин. Нам не потрібні слова проти російського народу. Ми не просимо ненависті у відповідь на ненависть. Ми не очікуємо політичних декларацій від Церкви.

Ми лише просимо не мовчати про людину, яка страждає. Коли говорите про братерство – згадайте українця, який сьогодні захищає свою родину і свою землю. Коли молитеся про мир – згадайте міста, над якими щоночі працює протиповітряна оборона. Коли говорите про єдність православних народів – згадайте українських матерів, які вже ніколи не обіймуть своїх дітей. Коли стоїте перед мощами святителя Спиридона – помоліться також за тих, кого сьогодні відспівують у наших храмах. Бо перед святинею зникає дипломатія і залишається совість.

Саме тому особливо промовистим є те, що до Росії принесена правиця святителя Спиридона. Правиця святого благословляла людину. Вона піднімала нужденного, допомагала бідному, творила милосердя. І нам хотілося б вірити, що сьогодні ця свята правиця стане нагадуванням кожному, хто до неї прикладається: християнська рука покликана благословляти мир, а не війну; витирати сльози, а не примножувати їх; піднімати людину, а не виправдовувати її знищення.

Можливо, саме таким і має бути найбільший плід цього принесення святині. Не кількість людей, які прийдуть поклонитися мощам. Не урочистість зустрічей. Не церковні нагороди. А хоча б одна совість, яка прокинеться перед правицею святого і запитає: що ми зробили зі своїм братом?

Ми переконані, що православний світ сьогодні потребує не нових ліній поділу. Він потребує чесності. Бо справжня єдність Церкви ніколи не була дипломатичним балансом між сильними. Вона завжди починалася біля Хреста – там, де неможливо залишатися байдужим до невинного страждання.

Тому наше слово до братів в усьому православному світі – не слово докору. Це прохання української Церкви, яка разом зі своїм народом проходить крізь випробування війною: не дозвольте, щоб до українського болю звикли. Не дозвольте, щоб війна стала лише фоном для церковних зустрічей. Не дозвольте, щоб фотографія братнього рукостискання виявилася промовистішою за мовчання про тисячі простягнутих до неба рук українських матерів. І не дозволяймо святиням ставати декорацією там, де вони покликані бути голосом совісті.

Ми продовжуємо молитися за справедливий мир, за припинення кровопролиття, за наших Захисників і Захисниць, за повернення полонених і зниклих безвісти, за зцілення поранених, за родини загиблих. Молимося також за те, щоб Господь дарував усім нам мужність залишатися вірними Євангелію тоді, коли ця вірність вимагає не зручного мовчання, а слова правди.

Нехай молитвами святителя Спиридона Господь торкнеться сердець усіх, від кого залежить припинення цієї війни. Бо святиня справді єднає людей лише тоді, коли веде їх до Христа. А біля Христа неможливо не помітити того, хто страждає поруч.

Пресслужба Рівненської єпархії