Опубліковано: Середа, 29 жовтня 2014, 21:08
Перегляди: 2038
сайт про Гоа
интересные факты
все о моде


Коли переглядаєш останні повідомлення у соцмережі Facebook користувачів із УПЦ (МП), то помічаєш неприховане бажання будь-яким чином вибілити своїх побратимів по патріархату та змалювати опонентів у найбрудніших тонах – простіше кажучи, виправдати все «наше» і принизити все «не наше». Тому нам знову і знову нагадують про те, що патріарх Кирил любить Україну на відміну від патріарха Філарета, який, мовляв, лише прикривається патріотичними промовами. Останнього звинувачують у тому, що він надто багато проповідей та інтерв’ю відводить політичній тематиці, у той час, коли промови патріарха Кирила залишаються більш різноманітними і до політики ніякого відношення не мають (топ-тема «русского мира» до уваги не береться, нижче пояснимо чому).

Про те, що патріарх Кирил любить Україну, можна не сумніватися. Питання в тому, про яку любов йде мова. Це як у пісні: «любив козак дівчину і з сиром пироги». Думається, що у даному випадку йдеться саме про «пироги». Тут мається на увазі любов споживацька, пожиральна, про яку говорив люїсівський Крутень («Чи я люблю тебе? Вважай, що так. Як ласий шматок, від якого я потовстішаю»). Країна, Церкву котрої очолює той патріарх, нападає на нашу державу, посилає військову техніку, вбиває наших воїнів і мирних жителів, а він сам у той час нам у любові зізнається. При цьому ніякої агресії з боку своєї держави, ясна річ, не помічає.

Дійсно, як співав Розенбаум, «а может не было войны? а может все это приснилось?». Бо ж і предстоятель УПЦ митрополит Онуфрій, і керуючий її справами митрополит Антоній й досі відмовляються свідчити про війну з сусідньою державою. Коли я з цього приводу висловився керуючому єпархією УПЦ (МП), кліриком якої я на той час був, то почув у відповідь: «Церква політикою не займається – вона молиться. Крим відійшов до Росії? Значить, так Богу угодно». Отакої.

Про що саме йдеться у цих молитвах під час богослужіння? «Еще молимся Господу Богу нашему о єже всі распри, раздори, разділенія, вражду и злобу всеконечно в державі нашей истрібити» тощо. Тобто мова йде лише про «распри, раздори» між українцями, в чому не раз запевняв очільник УПЦ митрополит Онуфрій. При цьому ані слова про війну. Жодної згадки про Росію, про її окупацію. У храмах промовляються молитовні слова про мирне врегулювання ситуації. Про припинення бою.

З ким?

І з яким результатом? З визнанням «православної» Новоросії?

Цілком можливо. Бо священиків УПЦ (МП), які відверто заявляють про свою підтримку бойовиків «ДНР» і «ЛНР», ієрархи не звинувачують ні в екстремізмі, ні в колабораціонізмі. Тут не вбачається політики. Це вважається виявленням громадської позиції, не більше того. Звинувачення у політизмі з боку МП можуть лунати лише тоді, коли мова заходить за захист своєї держави, свого народу, у чому й звинувачують нашого первосвятителя.

І от тут сталося те, що мало статися. Коли окремі священики МП взялися р’яно захищати ідеї «русского мира» і засуджувати оборонні дії своєї держави, їхні парафіяни (сини і онуки котрих нещодавно загинули в боях) почали заявляти про бажання відійти від Московського патріархату. Бажання згодом стали перетворюватися у реальність – громади стали мало-помалу переходити до тих, кого опоненти таврують «розкольниками». В УПЦ (МП) одразу стали бити тривогу, заговорили про агресивні дії з боку «філаретівців», посипалися повідомлення про систематичні «рейдерські захвати»...

І при цьому нікому з тих, хто бідкається про втрату УПЦ МП своїх храмів, не спало на думку замислитися: чому за останні роки Блаженнішого Володимира громади КП і МП мирно співіснували, а як тільки останню очолив митрополит Онуфрій, та одразу почала втрачати свої парафії. Та ще як втрачати: більше 30 парафій за 70 днів предстоятельства Онуфрія – тобто в середньому кожен другий день УПЦ позбувається храму! Чому ніхто з дописувачів МП не зміркував над раптовістю такої винищувальної хвилі? Та чи то раптовістю? На що ще можна було розраховувати, пропагуючи моральні пріоритети країни-агресора і замовчуючи про саму агресію? Певне, простіше, не звертаючи уваги на колоду у власному оці, говорити про смітинку в оці опонента. Говорити довго й нудно, настирливо й постійно. Може так і справді простіше. І легше. Для цього потрібно зовсім небагато: примусити совість мовчати та піти від відповідальності за свої висловлювання перед Богом та людьми. Мовляв, «так угодно ієрархам», «цього вимагає ситуація», «таке благословення». Однак християнську свідомість не можна примусити мислити проти Євангелія і совісті через людиноугодництво. Христос застерігає: «за кожне пусте слово, що люди скажуть, відповідатимуть у судний день» (Мф. 12:36). Побожний християнин не буде вживати легкодумних слів. Тим більше не буде виправдовувати неправду і обман. Совість не дозволятиме. Не дозволятиме, тому що живе, не зачиняється на задвірки користолюбства. Якщо спільнота людська запирає на замкѝ двері тілесних храмів Духа, вона отримує замки на дверях храмів рукотворних – прикладів тому в історії більш, ніж завгодно.

Новий предстоятель УПЦ (МП) із своїм оточенням за короткий час заохотив своїх вірян ненавидіти православних братів-опонентів, виховуючи почуття відвертої неприязні. Те негативне, що вже було забуто, знову спливло на поверхню завдяки слухняним ЗМІ, що пишуть «за благословенням» свого священноначалія. Якщо колишній речник УПЦ протоієрей Георгій Коваленко говорив лише про «уврачевання розколу», то тепер з'являються забуті штампи «так звана церква», «так звані священики» і, звичайно, «розкольники». Знову, як і 20 років назад, словосполучення «Київський патріархат» пишеться в лапках. В лапки береться навіть абревіатура УПЦ КП. Без лапок пишуть хіба що слово філаретівці, яке має відтінок відвертої меншовартості. Якби ми діяли за подібним штибом, то називали би братів з МП «онуфріївцями». Або «гундяївцями». Але хто від цього би виграв?

…Учора, знаходячись в кабінеті єпархіального секретаря, став свідком телефонної розмови. Жіночий голос просив про перехід сільської парафії до Київського патріархату в зв’язку з відвертими українофобними закликами настоятеля храму. Мине трохи часу, парафія змінить юрисдикцію, і представники МП знову у своїх дописах звинуватять прибічників Київського патріархату, зауваживши при цьому про невинність свого священика, «сповідника за віру Христову». Знову ми почуємо про «черговий рейдерський захват», «агресію розкольників» і про те, що «УПЦ стає гнаною» і «зазнає переслідувань».

Звичайно, в діях парафіян Київського патріархату, які виборюють собі храми, далеко не все відбувається тверезо і бездоганно: гнівні емоції, крики, бійки при цьому не свідчать про доброчесність тих, хто так чинить. Однак в критичних ситуаціях важко уберегти себе від пристрасних й емоційних проявів. Тому дивно чути про священиків, які своїми проповідями розпалили ворожнечу, потім з'явилися в гущі ними ж спровокованого протиборства, після чого показалися на відео з побитими сінцями (мовляв, погляньте на жертву боротьби за чистоту православ’я, подивіться, як ненавидять «розкольники» священнослужителів канонічної Церкви).

Втім брехня залишиться брехнею, в яку одежу її б не рядили. А натхненник брехні тільки один – диявол. «Той був душогубом від самого початку і в правді не встояв, бо нема в ньому правди. Коли говорить неправду, тоді своє говорить, бо він брехун і батько його» (Ін. 8:44).

Молімося ж за напоумлення братів наших з УПЦ Московського патріархату, щоб Спаситель Христос їм допоміг розкрити духовні очі та навернутися на шлях правди. Щоб у недалекому майбутньому ми всі разом прославляли Його в єдиній Помісній Українській Православній Церкві.

прот. Віталій Ейсмонт

Нравится
беременность на 23 неделе
сайт на joomla 3