Опубліковано: Вівторок, 21 січня 2020, 22:14
Перегляди: 2036
сайт про Гоа
интересные факты
все о моде

Преподобний Іона Київський
432„Від батьків моїх народжений я, отця Павла і матері Пелагії, самих простих мешканців, міщан міста Кременчука Полтавської губернії... Коли мені виповнилося півроку, чи місяців сім, сидіти я ще не міг, мати рано-вранці винесла мене надвір... Дивлячись на птахів, що літали, я жалів, що не маю крил... І раптом бачу, іде до мене людина - старець, обличчям дуже приємний..."

Рукопис із власною розповіддю преподобного отця Іони про це та інші знамення, - а їх багато було у житті подвижника, - зберігається нині у Київському Свято-Троїцькому Іонинському монастирі. Отець Іона, який заснував цю обитель, усе життя пам'ятав про зустріч із дивним старцем. То був святий Іоанн Богослов. Він побажав хлопчикові, аби той отримав не тілесні крила, а духовні, які підносять людину до Бога. І маленький Іван Мірошниченко, - так звали святого Іону в миру, - іще не вміючи розмовляти, дуже добре розумів слова старця. А коли опинився на його руках - перетворився на семирічного хлопчика. Старець повів його у райські обителі, де Іван ще кілька разів змінював вік на старший, бачив Господа, Божу Матір і багатьох святих, бачив, яка невимовна словами Любов панує у Царстві Божому. Від Христа і Пречистої Богородиці хлопчик почув, що на нього чекає якесь особливе служіння Господу.

У двадцять два роки Іван вирішив стати ченцем...

„Виходячи з миру і залишаючи його назавжди, я всього себе віддав Господу... Дійшовши богоспасенного міста Києва, зробив належне поклоніння святиням і тоді, за покликанням Божої Матері, вирушив у Саровську пустинь, - не в монастир, а прямо до тамтешнього отця Серафима, який жив у лісі... А він, вийшовши до мене назустріч, каже мені: „Що ти так довго зволікав? Я вже два роки на тебе чекаю".У преподобного Серафима Саровського Іван прожив вісім років. А незадовго до своєї кончини отець Серафим сказав Івану, що той, за повелінням Пречистої Богородиці, має вирушити у Брянську Білобережну пустинь, під керівництво старців - учнів архімандрита Паїсія Величковського, - а згодом переселитися до Києва і заснувати там новий монастир - „великий і дивний для всіх".

...Завдяки щедрим пожертвам, монастирі в Україні та у Росії отримали у шістнадцятому-сімнадцятому століттях велику кількість маєтків. Це призвело до того, що в багатьох обителях забезпечена братія почала відступати від аскетичних ідеалів чернецтва. Цар Петро Перший спробував виправити становище. Але він підходив до нього з винятково практичних позицій і тому вдався до інших крайнощів. Запроваджені самодержцем нові закони так керували життям ченців, що воно нагадувало службу в державному департаменті.

Але чернецтво - то Божа справа. Воно постало у Церкві як найповніша міра наслідування Христу, можлива серед людей. І Господь завжди направляв на чернецький шлях тих людей, які, попри всі перешкоди, були прикладом істинного подвижництва. Такими були і святі отці Серафим Саровський і Паїсій Величковський, який не тільки вів аскетичне життя, але й переклав на церковно-слов'янську мову чимало творів святих отців минулих часів. Ось чому преподобний Серафим, передбачаючи скоре своє відшестя, благословив Івана Мирошниченка іти до учнів святого Паїсія у Білобережну пустинь під Брянськом.
У Білобережній пустині Іван прийняв чернецтво з ім'ям Іона і отримав сан ієродиякона. Коли ж усі постриженики Паїсія, вчителі преподобного, відійшли у вічність, у монастирі відбулися зміни: братія знову намагалася відступити від правил аскетичного життя. А преподобний Іона дотримувався настанов своїх учителів. Тому у декого виникало бажання, щоб він поїхав із пустині. У цей час преподобному було кілька видінь. В одному подвижника благословив Сам Христос, в інших - Пресвята Богородиця наказувала вирушати до Києва для заснування нового монастиря. На питання, де має стояти обитель, Пречиста відповіла: "Неподалік від святої Лаври, над рікою Дніпром пагорб побачиш і стовп вогняний на ньому!"

У Києві преподобний Іона жив у різних обителях - Києво-Печерській Лаврі, Михайлівському Золотоверхому, Миколаївському, Києво-Братському, Катерининському і Видубицькому монастирях. Але ніде він не відчув себе на своєму місці. Десь - не знаходив тиші, десь - суворого життя. Тим часом Господь посилав преподобному нові видіння, які готували отця Іону до відповідальної справи.

"Одного дня, після обіду, сів я займатися своєю справою. Я робив з дерева ложки. Не заради прибутку, а заради Бога і заради праці. Зробивши їх як слід, я їх спалював... Боявся, аби через них не ввести себе у спокусу диявольську - у гордість, зарозумілість... У цей час я жив у Миколаївському монастирі. Двері моєї келії з внутрішнього боку завжди були зачинені на гачок. Чую, голос за дверима читає молитву Ісусову... Раптом відкриваються двері моєї келії і заходять двоє..."

Невідомі посланці Божі відвели преподобного на велике поле, де отець Іона побачив Господа Ісуса Христа і за Його велінням сотворив сівбу і нагодував безліч птахів. При цьому кількість зерна, насипаного біля поля горою, не зменшилася…

У Катерининському монастирі, преподобний Іона прийняв сан ієромонаха і став духівником багатьох киян. У цей же час йому нарешті було відкрито Богом, де у Києві має постати новий монастир.

Те місце знаходилося на південь від Лаври. За благословенням отця Іони, один його заможний земляк придбав тут садибу з порослим бур'яном фруктовим садом. Преподобний поселив у саду кількох своїх учнів і приєднався до них, залишивши Катерининський монастир. Подвижники разом розчищали сад, садили нові дерева.

"Почала прилітати до нас у сад незвичайна пташка. Вона сідала на груші, на самій верхівці, неподалік від нашої келії. Розміром вона була з голуба, тільки пір'я у неї було різнокольорове та надзвичайно красиве - блискуче. Вона сідала, повернувшись до нас носиком, і дуже приємно співала... Вона співала рівно сорок днів і сорок ночей..."

Поки громада пустельників не мала офіційного статусу, преподобний Іона мусив бути приписаним до якогось із діючих монастирів. Його переводять до Видубицької обителі, розташованої поруч із садом. Монастир бідував. Але після поселення в ньому святого Іони сюди почали приходити люди. Спочатку братія зраділа, бо збільшилося число пожертв, але потім відчула увесь тягар подвижника, бо через нього зовсім не було вільного часу: тепер у перервах між богослужіннями треба було звершувати постійні сповіді та молебні для численних відвідувачів. Не на останньому місці була і звичайна людська заздрість. Тому видубицькі отці почали зневажати Іону. Одного разу хтось навіть зачинив старця в келії на десять днів. Подвижник, перебуваючи у пості й молитві, навіть не помітив цього.

"Коли мені було дуже тяжко від ненависті та нападів братії, я відходив до саду і, дивлячись із сумом на це місце, думав, як тут може бути свята обитель... Як тут бути великій справі, коли у мене нічого нема, і я ні до чого не гідний..."

Невдовзі відбулася подія, яка стала віхою в історії нової обителі. 1 березня 1861 року отець Іона побачив у саду Божу Матір. Вона з'явилася із великим сонмом святих і сказала: "На цьому місці багато людей отримають спасіння... Прийдуть і приповзуть різного роду і племені, цілі і напівцілі, у ранах, пригнічені... Усіх і кожного з них прийми, послужи їм, і не знехтуй ніким, бо всі вони - Божі". Коли видіння закінчилося, преподобний побачив на снігу сліди Пречистої і обгородив їх. Пізніше тут встановили хрест. 9 березня 1862 року Пресвята Богородиця знову з'явилася подвижникові, і знову в саду. Через два роки тут освятили домову церкву на честь Святої Трійці, і преподобний Іона отримав наказ жити при ній. А навесні 1866 року чернецьку громаду внесли до реєстру монастирів. Кошти на утримання обителі і земельні угіддя для монастирського господарства пожертвувала духовна донька отця Іони - відома своїм благодійництвом удова київського генерал-губернатора Катерина Васильчикова.

Обитель старця Іони жила згідно з правилами, яких дотримувалися преподобний Серафим Саровський, учні святого Паїсія Величковського і все давнє чернецтво. Одяг, їжа, обстава келій - усе було дуже скромним. Сам преподобний Іона носив одні й ті самі черевики, легкий потертий підрясник і вбогу рясу. Він повчав братію: "Усі ми зібрані тут Божественним благоволінням і таємничим голосом і надиханням Святого Духа, Який діє в нас і зігріває наші серця, душі й думки духовним полум'ям Божественної любові. Охоплені нею, ми відштовхнули, знеславили та відкинули від себе усю красу, насолоду, честь і славу світу цього - як гидку, тлінну і непотрібну... Також полишили свої домівки і всіх своїх родичів... Ми зробили все це заради Господа, Який любить нас. І тільки заради любові до Нього, Найсолодшого, Найлюб'язнішого, чистого Агнця і Жениха, безсмертного Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, цілком віддалися Йому, вирішили іти вслід за Ним і, якщо можливо, то і вмерти заради Нього".

Однією з основ чернецтва є вміння слухатися свого духовного керівника. Преподобний Іона слідкував, щоб його учні засвоїли цю істину. Якось він побачив послушника, який ніс тарілки у трапезну, і велів їх кинути. Послушник виконав волю старця. Від тарілок залишилися самі черепки. Невідомо, що вислухав потім послушник у трапезній, але старець Іона у той же день викликав благочинного і сказав: "Запиши його на постриг - то буде істинний чернець".

Старшу братію старець навчав творити молитву Ісусову: "Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, помилуй мене грішного!" Вона має допомогти ченцю відчувати себе у постійній присутності Божій, покладатися на Любов Божу, відганяти від серця і розуму все, що тягне людину до тлінних речей. Замовивши монастирському тесляреві маленькі лавиці, преподобний Іона зібрав старших ченців і сказав: "Коли ви вільні, то після загального правила сідайте на оці лавиці та займайтеся на чотках Ісусовою молитвою, скільки дозволить час - півгодини або годину. Через це розум просвітлюється. Після того можна лягати... Лежачи, прочитайте псалом каяття "Помилуй мене, Боже" і "Вірую". Робіть так завжди і бережіть совість. Якщо так робитимете, то Бог не залишить вас і надішле вам усе потрібне - навіть через паркан вам накидають".

Обитель швидко збільшувалася. Тут звели кам'яний Свято-Троїцький храм, корпуси келій, благодійну лікарню, готель для паломників, школу-притулок з мережею учбових майстерень для хлопців-сиріт. Монастир замовив проект дзвіниці, яка мала бути висотою сто десять метрів. Її навіть почали зображати на листівках із краєвидом обителі, але так і не збудували.
Наприкінці дев'ятнадцятого століття кількість братії Свято-Троїцького Іонинського монастиря перевищувала 450 чоловік, а число паломників щороку сягало 100 тисяч. За молитвою і порадою до святого Іони йшли усі ті, про кого провіщала Пречиста: "Різного роду і племені, цілі і напівцілі, у ранах, пригнічені". І старець виконував слово Божої Матері: "Усіх і кожного з них прийми, послужи їм, і не знехтуй ніким".

Життя Іонинської обителі стало відомим не тільки у Києві і справді вражало. Тому, коли у вищих церковних колах вирішили відродити овіяний козацькою славою, але закритий наприкінці вісімнадцятого століття Межигірський монастир під Києвом, цю справу доручили саме отцю Іоні. На території зачиненого монастиря довгий час працювала фаянсова фабрика, яка згодом збанкрутувала. Двадцять років її приміщення стояли занедбаними, вікна були забиті дошками. Так і залишилися біля верстатів шматки глини і форми для фаянсових виробів, на полицях - невипалений посуд, на столах художників - фарби для розпису. Коли у Межигір'я прийшли учні отця Іони, під карнизами монастирських споруд було безліч пташиних гнізд, на дахах мешкали білки, на горищах - куниці, територія поросла деревами... Іонинська братія підняла Межигірську святиню з руїни, а потім там відкрили жіночу обитель.

9 січня 1902 року преподобний старець Іона, проживши понад сто років, віддав свою душу у руки Господа. Підсумовуючи пройдений шлях, він міг сказати вслід за апостолом Павлом: "Подвигом добрим я подвизався, свій біг закінчив, віру зберіг, а тепер готується мені вінець правди, який дасть мені Господь, Праведний Суддя, в той день. І не тільки мені, але і всім, що полюбили явлення Його" (2 Тим 4:7).

Поховали подвижника в усипальниці під Свято-Троїцьким храмом. Коли у радянські роки обитель стояла закритою і храму загрожувала перебудова, мощі святого Іони перенесли на міське Звіринецьке кладовище, що розташоване неподалік. Після відродження монастиря на початку дев'яностих років мощі старця знову повернули до храмової усипальниці. Їх переклали у мармурову раку, а стару домовину преподобного з добре збереженим поховальним чернечим одягом встановили окремо у тому ж храмі.

За роки, що минули з часу повернення в обитель ченців, святе місце докорінно змінило свій вигляд. Ніби руїни і не було тут ніколи. Але благоустрій є тільки зовнішньою ознакою відродження. Головним, про що дбає братія, є виконання слів Божої Матері, які пролунали колись до святого отця Іони: "На цьому місці багато людей отримають спасіння... Прийдуть і приповзуть різного роду і племені, цілі і напівцілі, у ранах, пригнічені... Усіх і кожного з них прийми, послужи їм, і не знехтуй ніким, бо всі вони - Божі".

У 2012 році виповнюється 110 років від дня блаженного упокоєння преподобного старця Іони Київського. Тож звернімось молитовно до нього: Преподобний отче Іоно, моли Бога за нас!

Святитель Филип, митрополит Московський і всієї Русі чудотворець
093Святитель Филип, в миру Феодор, походив із знатного боярського роду Количевих, що займали видне місце в Боярській думі при дворі московських государів. Юний Феодор полюбляв читати Священне Писання і святоотцівські книги. Одного разу Феодору під час Літургії Запали в душу слова: « Не можна , служити двом господарям» ( Мф.6, 24). Ці слова вирішили подальшу долю юнака. Він стає ченцем, прийнявши під час постригу ім’я Филип, а пізніше був обраний на Митрополита всієї Русі.

Филип жив у вельми тяжкі часи – за царя Івана IV, прозваного Лютим (Грозним). Його правління – це не просто подальше зміцнення Московії на основах самодержавства, це одна велика кривава пляма в історії. Зміцнюючи монархію, цар Іван мусив зламати опір боярської опозиції, проте вороги йому ввижалися повсюди. Для здійснення своїх задумів цар створив особливе військо – опричництво; ці вояки, вдягнені в чорний татарський одяг, наводили жах у країні. Бузувірству самовладця не було меж: не тільки цілі сім’ї й роди, а й села і міста, запідозрені у незгоді з царем, були стерті з лиця землі. Урешті-решту спротиві своїй політиці тиран запідозрив і власного сина, тож у пориві безумства вбив і його.

І ніхто на це – ані пари з уст. Лиш один першоієрарх Филип осмілювався підняти голос, напоумити деспота своїм авторитетом. (Одного разу цар познайомився з цим іноком у далекому монастирі і, вражений його боголюбством, поставив митрополитом.) Коли ж вінценосний перелюбник вирішив учетверте одружитися (кожназ попередніх дружин, коли набридала йому, була страчена) – владика Филип не благословив цього шлюбу: одружуватися вчетверте православні канони забороняють у будь-якому разі. Відтоді цькування непокірного посилились, і одного разу верховода опричників Малюта Скуратов задушив митрополита в його келії.

Святий мученик Полієвкт
5665У часи Декія і Валеріана, царів Римських, були два воїни чесні, Ніарх і Полієвкт, в граді Мелитині у землі Вірменській, які, потоваришувавши між собою, таку один до одного любов мали, що й між рідними братами такої не знайти. Кожен-бо, здавалося, у другові своєму життя і дихання мав. Був же Ніарх християнином вірним, у благочесті і законі Господньому досконалий. Особливим же був Полієвкт: вірою — еллін і світлом істинним ще не просвітлений, проте християнські беріг звичаї і всілякими чеснотами прикрашався. І був по всьому плодовитим оливним деревом, лише того не вистачало, що ще не був у домі Божому. Турбувався ж Ніарх, щоб до християнської віри привести його, часто йому Божественне Писання прочитуючи і про одного істинного розповідаючи Бога, виявляючи суєту і мерзотність ідолопоклонства, але ще не прийшла година навернення і спасіння його, від Бога йому передзнаменованого.

Коли ж почулося на торжищах і на вулицях читане безбожне царів нечестивих веління поклонятися богам їхнім мерзенним, що всіх примушувало, погрожувало муками розмаїтими і смертями, якщо хтось знайдеться такий, що не покориться і не послухає, — тоді Ніарх, як вірний раб Христовий, до смерті приготувався і почав журитися другом своїм вірним Полієвктом, думаючи, що той, кого ж у християнській вірі бачити сподівався, за-боїться наказу і погроз царських і в нечесті еллінському до кінця перебуватиме, і так закриється йому путь до спасіння. Цим вельми журячись, і сумуючи, і таємно через братню плачучи погибель, змінився вельми на лиці, і видно було, що зажурений і скорботний. Полієвкт же, бачачи друга свого таким збентеженим, питався про причину печалі його. Коли той же не повідав, став і Полієвкт печальний: не терпів-бо бачити друга свого в тузі і збентеженні. Коли ж наполягав Полієвкт своїми проханнями і казав: "Чи я в чомусь образив тебе? Який мій гріх супроти тебе? Яка річ сталася така важка, що другові своєму не подаси прощення?" — Ніарх же, очі сльозами наповнивши і з глибини серця зітхнувши, сказав: "Коли, о любий друже, про любові нашої і приязні думаю розділення і знищення, занепадаю, і тужить у мені дух мій". Це чуючи, Полієвкт вельми зранився серцем і сказав: "Як таке може бути, брате? Нащо говориш такі слова понад надію? Звідки має бути нашої любві розділення, від неї навіть смерть нас розлучити не зможе?" Сказав Ніарх: "Це є, о любий друже, те, що мене дуже засмучує і пригнічує дух і душу, бо те, що сказав, розділення наше тяжче є від природної смерті". Полієвкт же, сказаного не зрозумівши, встав скоро і, друга з любов'ю обнявши, наполегливо просив: "Скажи, — говорив, — о Ніарху, скажи відкрито і зрозуміло, яке буде те наше розділення, не можу більше терпіти твого мовчання. Якщо ж мовчатимеш і не скажеш мені, то побачиш зараз Полієвкта твого на землі мертвого і бездиханного". Тоді Ніарх говорити почав: "О любий Полієвкте, царський наказ той, що повсюди читається, принесе нам розділення і розлуку один з одним. Я-бо християнської віри, ти ж еллінського нечестя. І коли візьмуть мене на смерть, ти відречешся від мене і покинеш мене". Це чуючи, добророзумний Полієвкт зразу зрозумів, чого хоче Ніарх, і благодаттю Божою просвітився, почав думати про божественне. Згадав про те, яке було перед кількома днями, видіння і сказав: "Не бійся, любий мій друже Ніарху, ніякої нам не буде розлуки. Бачив-бо я у сонному видінні Христа, Якому ти служиш, що приступав до мене і, знявши з мене мій одяг, одягнув мене в одежу іншу, нову, вельми коштовну й гарну, її ж ціни і краси вимовити неможливо, петлі ж одягу того були золоті.

Ще ж і коня крилатого дав мені". Ніарх же, те чуючи, радий був і тлумачив видіння, що скидання старого одягу, вбирання ж у повий є зміна життя на краще. "Належить тобі, — казав, — залишити нечестя еллінське й одягнутися в Христа вірою благочестивою. Кінь же крилатий знаменує швидке до Небес поспішання". І сказав до Полієвкта: "Ось вже пізнав ти Христа, істинного Бога". Він же сказав: "А коли я не знав Його? Хіба я не горів серцем, коли ти мені про Нього розповідав? І коли читав мені Святе Євангеліє, не дивувався словам Його? Імені лише християнського не вистачало, а ревністю і волею християнином був, завжди-бо з прагненням думав залишити суєтних ідолів і стати рабом Христа Господа. Що-бо зробимо, о Ніарху? Чому явно не покажемо нашої в Христа віри та сповідання?" Ніарх же, із насолодою слів його послухавши, веселився духом. Боявся, чи не почне жаліти за маєтками, жінкою і дітьми чи своїм здоров'ям, почав з ним про суєту світу цього розмовляти, розповідати ж про невидимі блага і славу, що на Небесах є. "Мені, — сказав, — ні багатство, ні слава, ні честь воїнська, ані щось інше зі світського не є кращим і бажанішим понад життя в Христі Ісусі. Його єдиного бажаю, інше ж все є в мене малим і несуттєвим". Полієвкт, ніби спокушаючи його, сказав: "То ти не любиш тої, що маєш сьогодні, воїнської чести?" Відповідав Ніарх: "Думаю, що ще не знаєш, о Полієвкте, істинної чести, і слави, і безперервного блаженства, яке Христос Господь приготував для рабів Своїх". Сказав Полієвкт: "Ти думаєш, що не знаю я тої, що є у Христа на Небесах слави, і чести, і блаженства. Я ж думаю, що випередив вже тебе до небесного, бо царську, небесну, у видінні, як же тобі сказав, прийняв одежу. Але спитаю тебе про одну річ: чи можна без таїнств християнських до Христа приступити і Його стати воїном?" Відповів Ніарх: "Не сумнівайся в цьому, вірний друже, сильний Бог з каменя підняти дітей Аврамових. Ні перед одним-бо, хто звертається до Нього, не зачиняє Він дверей Свого милосердя. А тим, хто приходить пізніше у виноградник Його, рівну дає винагороду, як же і тим, хто весь день працював. Так розбійникові, що на хресті, Рай відчинив і за мале сповідання велику дав винагороду, за яку інші багато потів пролили". Це чуючи, Полієвкт сказав: "Хай буде слава Христові, Богові істинному, ось з того часу все суєтне залишаю для світу, Христовим же рабом себе сповідую і Йому послужу, як же угодно Йому буде. Піду-бо і прочитаю наказ царський, на християн і на Господа мого Ісуса Христа виданий". Так сказавши, пішов на торжище і, писання царське прочитавши, перед усіма плюнув на нього і роздер його на частини. Повернувшись, побачив ідолів, яких несли на капище, і людей, що кланялися їм, і спершу посміявся дуже над безумством поганським, тоді, ніби на поклоніння, кинувся до ідолів і, наблизившись, брав ідолів по одному і вдаряв ними об землю, розбиваючи в порох як глиняні, — і розтоптав у той час еллінських богів дванадцять. Коли це сталося, прийшов на те місце батько жінки його на ім'я Фелікс, що призначений був царями на катування християн. Він, бачачи богів своїх від Полієвкта розбитих, засмутився вельми і застогнав, говорячи: "Горе мені, бо залишився без дітей своїх, і якщо раніше відомий був через дітей, нині несподівано залишився без них. Ніхто ж бо з богів ані з людей не помилує Полієвкта мого, що таке зробив". Полієвкт же, торжествуючи через знищення бездушних, сказав до тестя свого: "Чого бентежишся, батьку? Ось нині зрозуміло показав, якими немічними є боги ваші. І якщо більше їх маєш, хай будуть принесені сюди на середину, і побачиш, як раби Христові обплюють їх". Фелікс сказав: "Всемогутні царі наші звеліли таких зразу убивати, і вже мертвий ти, убивство на тебе чекає, й інакше бути не може, бо царське веління не змінити ніяк. Але послаблюю тобі трохи, щоб пішов ти у дім свій і дав останнє цілування жінці своїй і дітям". Святий же сказав: "Яка мені печаль про жінку і дітей, коли зневажив уже все земне, але шукаю небесного і про тих, що не гинуть, думаю. Якщо донька твоя вслід за мною хоче йти, блаженна буде. Якщо ж ні, то погана погано загине з вашими богами". Це чуючи, Фелікс плакав над зятем своїм і говорив: "Горе мені, о любий мій сину, Полієвкте, що й тебе Христова волхвівська зманила сила". Святий же Полієвкт сказав: "Не таю того, що Він мене покликав на пізнання Істини. Він-бо своєю божественною всесильною Правицею вивів мене з пітьми на світло, зі смерті в життя і від блуду на путь праведну наставив. И удостоїв мене наректися і бути Його воїном". Коли таке святий говорив, взяли його кати і в уста били. Він же не зважав на биття. Прийшла жінка його і плакала над ним разом із батьком своїм Феліксом.

Святий же говорив до тестя свого: "О пребеззаконний скверних ідолів служителю, нащо мене облесними своїми і доньки твоєї сльозами намагаєшся відвести від сповідання Христового? Нащо плачеш над Полієвктом, якщо треба тобі багато більше над собою плакати, бо, земним царям служачи, вічному вогню передасися?" Жінка ж святого, на ім'я Павлина, ридала, до нього кажучи: "Що тобі сталося, о любий мій мужу Полієвкте, як зманився ти? І що тебе змусило розбити дванадцять богів наших?" Святий же говорив до неї, усміхаючись: "Якщо я один дванадцятьох богів твоїх переміг і розбив, то вже не маєш до кого звернутися, вже безбожна ти є. Послухай мене, Павлино, і пізнай єдиного істинного на Небесах Бога, і Йому поклонися, і поспіши тимчасове це життя змінити на вічне". Це і більше святий до неї говорив, багато з невірних, що навколо стояли, в насолоду слів його вслухаючись і пізнаючи істину, зворушувалися і до Христа наверталися. Коли ж зібралися судді міські зі всіма радниками, представили святого Полієвкта судищу своєму і то ласкою, то погрозами намагалися його знову до злочестя ідольського навернути. І коли нічого досягти не могли, видали на нього смертний вирок, щоб через меч кінець прийняв. Ішов же святий на смерть із радістю невимовною, і повідомляли люди, що близько нього йшли, що розмовляв з одним юнаком пресвітлим, який його переконував і велів забути все мирське. І ніхто не міг юнака того бачити, лише сам святий мученик. Побачивши ж у народі блаженного Ніарха, друга свого і в Бозі батька, покликав його, говорячи: "Рятуйся, любий мій друже, пам'ятай же заповідь любові, утверджену між нами". Це останнє слово вимовив, схилив під меч святу свою голову й охрестився у своїй власній крові, усічений був за Христа Ісуса. Цей святий Полієвкт першим був мучеником у Мелитині, вірменському граді, на примноження Церкви воюючої, а на виповнення торжествуючої, на честь же і славу Христа Бога, що є головою обох Церков, Йому ж з Отцем і Святим Духом належить всіляка честь і слава без кінця, навіки. Амінь.

Підготував протоієрей Миколай Капітула

Нравится
беременность на 23 неделе
сайт на joomla 3