joomla

Преподобний Нестор Літописець (+1114)

nestorПрославляючи преп. Нестора, Літописця Печерського, Свята Православна Церква співає: «Дивні часи й роки Церкви, життя й чесноти давніх отців ти для нас описав і послідовником їх був ти, славний Несторе! Вихваляємо тебе серед отців, співаючи – благословенний Бог отців наших!». Преподобний Нестор прийшов до Київського монастиря після Антонія і Феодосія, незадовго до кончини останнього. Ігуменом тоді був наступник Феодосія – Стефан, який прийняв Нестора і постриг у монахи, тому є його духовним отцем. Перебуваючи в обителі, преподобний виконував різні обов’язки, навчаючись від печерських подвижників тілесної й душевної чистоти, глибокого смирення, цілковитого послуху, стриманості та безперестанної молитви. Згодом преп. Нестор був висвячений на диякона, хоч сам він постійно прозивав себе «недостойним, брутальним невігласом повним безлічі гріхів».

Нестор, житель Києва, народився десь у половині XI ст. Йому було 17 років, коли прийшов до монастиря преподобних. У цей час єпископом Володимир-Волинським став преп. Стефан, який постригав його у чернецтво, то при зустрічі, зрозуміло, розповідав про Волинь. Історія зберегла дороге для волинян відвідування преп. Нестором древнього Володимира “смотрения ради училищ и поставления учителей”. Це було, як свідчить сам літописець, у 1097 році, коли преподобний уже писав свою історію “Повість временних літ”. Його зацікавили Володимирські школи як одні із найстаріших на Русі і, можна думати, як одні із найкращих на той час. Волинь після Києва була найважливішою землею у політичному і культурному житті. Відомо, що ще до літопису Нестора на Волині, як і у Новгороді, був свій місцевий літопис. Спеціалісти відмітили, що подекуди, Волинський літопис повністю увійшов у “Повість” Нестора і складає майже третю частину знаменитого літопису. Само собою розуміється, що преподобний Нестор ніде не міг так познайомитися із волинською історією, як у столиці Волині – Володимирі, особливо у Святогорському Зимненському монастирі, що знаходиться в п’яти км від Володимира. Тому ця земля поставлена на дуже високий рівень, і про неї знають нащадки.

Нестор – широкоосвічена людина – добре був обізнаний з сучасною візантійською літературою, читав візантійські хроніки та різні церковні записи. Це дуже сприяло невтомній праці преподобного в галузі руської агіографії. На думку дослідників, саме він написав між 1081 – 1088 рр. «Чтеніє о житії і погубленії Бориса і Гліба», підкреслюючи в цьому творі ідею єдності Русі, взаємної братолюбності князів та їх покірності старшому в роді. З цією метою преп. Нестор посилює повчальні й церковні моменти «Чтенія», згладивши в ньому суперечний християнським ідеалам історичний матеріал: Святі страстотерпці Борис і Гліб своєю самопожертвою захистили Руську землю від зазіхань диявола втопити її в князівських міжусобицях і по смерті не перестають її охороняти своїм заступництвом.

«Житіє преподобного отця нашого Феодосія, ігумена Печерського монастиря, списане Нестором, мнихом того же Печерського монастиря». Цей твір був написаний до 1091 р., бо в ньому нема згадки про відкриття мощей преподобного Феодосія, хоча Нестор приймав у цьому безпосередню участь. Виявляючи велику обізнаність літописця з видатними зразками візантійського житійного письменства і навіть з чеськими джерелами, Житіє преп. Феодосія здобуло велику популярність на Русі своїми високими літературними прикметами: гарною мовою, щирістю змісту і теплим релігійним почуттям.

Але найбільшим подвигом і заслугою преп. Нестора була його праця над створенням першого руського літопису. Про завдання, які ставив перед собою Нестор, говорить сама назва твору «Повести временных лет Нестора-черноризца Феодосьева Печерського монастиря, откуду єсть пошла Руская земля, кто в Києве нача первее княжити и откуду Руская земля стала єсть». Показати рідну землю гідною серед інших держав світу, проголосити, що руський народ не без роду й племені, що він має свою величну історію, якою може пишатися,– таке завдання було покладено на преп. Нестора і він виконав його дуже вправно і з високим художнім почуттям. Доручаючи преподобному впорядкування літописного зводу з попередніх редакцій, великий київський князь Святополк Ізяславович (1093 – 1113) відкрив для Нестора княжий архів з державними договорами. Крім того, впорядник літопису мав у своєму розпорядженні попередні літописні спроби. Людина, для свого часу дуже освічена, преп. Нестор довго готувався до великої праці. Володіючи, крім грецької, ще іншими іноземними мовами, він уважно вивчає візантійські хроніки, твори грецьких істориків і церковних письменників, слов’янські сказання, джерела про апостола Андрія, просвітителя скіфів, знає народні перекази, історичні пісні тощо.

Нестор починає свої «Повісті» з біблійного оповідання про всесвітній потоп і Ноя, який після потопу розділив землю поміж своїми синами. Літописець зараховує слов’ян (чехів, поляків, хорватів, сербів, болгар) до нащадків Іафета і підкреслює єдність слов’янських народів за їх мовою. «Словенский язык и руський одно есть... Бе един язык словенск: словени, иже седяху по Дунаеви, ихже прияша Угри, и морави и чеси и ляхове и поляне, еже ныне зовомая Русь».

Власне, історія Руської землі в «Повісті» розпочинається з оповідання про братів Кия, Щека і Хорива та сестру їх Либідь, які «сотвориша град во имя брата своего старейшаго, и нарекоша имя ему Киев». Нестор зокрема запевняє, що Кий був князем і користувався великою пошаною візантійського імператора.

Основна тема «Повісті» – ідея захисту і збереження єдності Руської землі пронизує весь літопис від початку до кінця. Відповідно до традицій середньовічної історіографії виводити правлячу династію з іноземної держави літописець подає легенду про закликання на Русь трьох братів-варягів. У XI – XII ст. варяги вже не були істотною політичною силою, отже, легенда про закликання князів-братів, про єдність князівського роду стверджувала в той час ідею єдності Руської держави, служила завданням боротьби проти князівських усобиць. З другого боку, цим спростовувався візантійський погляд, ніби Русь завдячує своєю державністю Візантії, тому що вона дала Русі християнську віру і церковну організацію. В Константинополі повинні були знати, що держава Руська існувала ще до прийняття на Русі християнства з Візантії.

Літописець Нестор – прихильник і патріот рідної землі, інтереси і захист її від ворогів ставить на перший план. Літописець нерідко закликає князів одностайно боротися з половцями та іншими ворогами, що нападають на Русь. Ідея захисту Руської землі від чужоземців, ідея єдності Руської землі неодноразово підкреслюється в «Повісті».

Усобиці й незгоди серед князів призвели до того, що вони перестали давати відсіч степовикам, які нападали на Русь, коли в ній князі займалися внутрішніми суперечками: «Сказав брат братові – це моє і це – моє. І почали князі говорити про мале як про велике, самі на себе крамолу кувати. А половці з усіх боків приходили з перемогою на землю Руську».

За часів преп. Нестора недавно сприйнята християнська віра не була ще глибоко засвоєна в народі, тому літописець не проминає нагоди повчати читачів істин християнства: трапляються йому приклади благочестя, подвижництва, книжного навчання, братолюбності і взагалі християнських чеснот. Він не може залишити їх без належної похвали і навпаки – осудити недавню язичеську дійсність з її нелюдськими звичаями.

За свого життя преп. Нестор-літописець не раз спостерігав протилежність між владою (дружиною князя) і людьми простими. Володарі часто дбали тільки про себе, а не про потреби населення. Князі прагнули заволодіти більшими маєтностями, і це призводило до міжусобної боротьби, нищило добробут, розбивало єдність Руської землі. Симпатії літописця не на боці князів-користолюбців. Тому вихваляє тих князів, які виявляли взаємну братолюбність. Особливо звеличує він переяславського князя Володимира Всеволодовича Мономаха, називаючи його «добрим страждальцем за Руську землю»: примиряв інших князів, нагадував про загальні інтереси Русі, закликав їх до боротьби проти спільних ворогів, умовляв поступатися своїми особистими інтересами. Коли на князівському з’їзді 1103 р. біля Долобського озера київський князь Святополк і його дружина ухилялися від походу на половців, щоб не відривати людей і коней від весняних робіт на їхніх нивах, Мономах доказує, як оповідає Літописець, що кращий захист сільського господарства – це розгром половців, які постійно загрожували тому ж селянству: «Дивно мені, дружино, що ви коней шкодуєте, якими орете. Чому ж ви того не добачаєте, як тільки смерд почне орати, половчанин, приїхавши, вдарить смерда стрілою, а кобилу його забере, а в село в’їхавши, забере жінку його і дітей, а все майно його візьме? То ви коней шкодуєте, а чому не жалієте смерда? І ніхто йому заперечити був не в силі», – закінчує Літописець патріотичну промову Мономаха.

Преп. Нестор доводить свою «Повість» до 1112 року, і дійшла вона до нас тільки в складі літописів пізніших редакцій – Лаврентіївського (1116 р.) та Іпатіївського (1118 р.).

Упокоївся преп. Нестор у 1114 році. Житіє його вперше надруковано в Печерському Патерику 1661 р. Перше видання служби в день пам’яті преподобного (28 жовтня) походить з 1763 р.

Його «Повість временных літ» свідчить, що Київська Русь жила повнокровним життям, думала, мислила і примушувала мислити.

Працелюбність преподобного Нестора, який все своє життя пройшов з полум’яною любов’ю до Православної Церкви та своєї Батьківщини, здобула йому невмирущу славу першого Літописця правдивої історії Руської Землі.

При блимаючому світлі лампади він, гортаючи сторінки давніх рукописів, писав свою «Повість временных літ», «хай відають нащадки православних минулу долю рідної землі». І ця богоугодна праця уподібнює його євангельському трудівникові, який, одержавши п’ять талантів, придбав ще нових п’ять талантів і, повертаючи все Владиці, був нагороджений милостивою подякою: «Гаразд, слуго добрий і вірний! В малому ти був Мені вірним, над великим тебе поставлю. Увійди в радість Владики твого» (Мф. 25, 21).

Його пам’ять Церква відмічає 27 жовтня, в день його смерті.

Благовірний князь Олег Брянський (близько +1285)

olehСвятий Олег Романович онук великого князя чернігівського Михаїла, убитого в орді в 1244 році.

У 1274 році Олег разом зі своїм батьком Романом Михайловичем був у поході проти Литви. ”Після його закінчення Олег приїхав до Володимира- Волинського провідати сестру Ольгу чи Олену Романівну, дружину Володимир-Волинського князя – Володимира (розповідав про це сучасник Олега із Новгорода Литовського). Князь Володимир кликав до себе тестя такими літописними словами: “Государ-батюшка, приїдь і побудь у своєму домі, подивись на здоров’я своєї дочки”.

Та Роман відмовляється: “Сину мій Володимире,– відповів він,– не можу відлучитися від своєї ратної дружини, я живу в краю, де завжди грозить війна, хто без мене буде керувати дружиною? – Ось хай замість мене їде мій син Олег”. Вони поцілувалися і кожний поїхав у своє місце. Таким чином, блаженний Олег побував на Волині і побачився зі своєю сестрою, вирішивши не поступатися одне одному у звершення добрих справ. Це підтверджується тою участю, яку приймала Олена Романівна при будівництві Олегом монастиря у Брянську, особливо в тих жертвах, які вона заповідала на цей монастир по своїй смерті від багатих волинських земель.

Невідомо, коли блаженний Олег залишив світське життя і поступив у монастир, але історія свідчить, що закінчив життя у 1307 році із іменем Василія в суворому подвизі. Мощі його спочивають “під спудом” в кам’яному храмі обителі, яку Московський патріарх Никон підніс до ставропігії, за благоговінням до святого подвижника.

Пам’ять звершується  29 вересня, разом із пам’яттю його діда Святого Михайла Чернігівського.

Благовірний князь Мстислав (+1132)

mstuslavСтарший син Володимира Мономаха народився у 1076 році і при хрещенні отримав ім’я Феодора. Ще мав лише 12 років, а дід його – великий князь Київський Всеволод, послав княжити у Новгородську землю. А в 19 років він став зразком мужності і християнського великодушшя у боротьбі із Чернігівським князем Олегом, котрому блаженний князь кілька разів випрошував прощення у великого князя, хоча той убив його брата Ізяслава і двічі віроломно нападав на самого Мстислава, намагаючись захопити Новгород.

У цей час князь Давид Ігоревич уже вдруге (1110р) змістили з Володимир-Волинського столу, який тепер знову перейшов у руки великого князя Святополка на основі Любецької згоди. Але новому великому князю не стільки була потрібна Волинь, як Новгород.

Тому великий князь Святополк домовився із Мономаховичами (Новгород знаходився у їх володінні) та іншими князями у 1102 році, щоб князя Мстислава перевели на Володимир-Волинську землю, а на його місце послали сина Святополка Ярослава.

Виконуючи волю батька і великого князя, Мстислав прибув до Києва з новгородцями і боярами Мономаха. Новгородці ніяк не згоджувались прийняти нового князя і відповіли Святополку: “Ось ми прийшли сказати тобі, що не хочемо ні Святополка, ні його сина, якщо дві голови у твого сина, то посилай його у Новгород. Мстислава дав нам Всеволод, ми виростили для себе князя, коли ти сам відійшов від нас”. Довго Святополк сперечався із новгородцями, але ті постановили на своєму, взяли із собою Мстислава і пішли до Новгорода. Тоді Святополк почав свого добиватися з іншого боку: він женить свого сина Ярослава, що сидів у Володимирі-Волинському, на дочці блаженного Мстислава.

Шлюб став найбільшою причиною до ворожнечі між Ярославом і Мономахом, і це привело Мстислава на Волинь.

Ярослав Волинський дуже погано відносився до своєї дружини, Мономах з іншими князями у 1117 році ще раз прийшов до Володимира і оточив його, простоявши два місяці під стінами. Ярослав змирився, але через деякий час, підбадьорений поляками, знову хоче добитися переваги над Мономаховичами, проганяє свою дружину, дочку Мстислава. За ці зловживання Володимир Мономах виганяє його із Володимира. Ярослав у 1123 році прибув до міста із мадярами, поляками і чехами оточивши його.

Тоді у Володимирі сидів другий син Мономаха Андрій. Мстислав княжив у Білгороді біля Києва, куди у 1117 році був переведений своїм батьком.

Мономах став збирати дружину проти Ярослава, але на швидку допомогу Андрію був посланий Мстислав з невеликим військом. Останній ще не доїхав до Володимира, як облога була знята, внаслідок смерті Ярослава, котрого вбили два поляки. Союзники, приголомшені його смертю, розійшлися по домівках, посилаючи послів із подарунками для встановлення миру.

Князю Мстиславу залишилося лише прикрашати Волинь на користь свого брата Андрія і, очевидно, тоді і будуються Василівський монастир у Володимирі і Димитрівська церква – у Луцьку. Це стає дуже правдоподібно, бо, як свідчить передання, князь Мстислав на випускав ніякої нагоди, в котрій йому усміхалась удача, щоб не ознаменувати її і не збудувати на честь цієї події храму. Так після перемоги над Олегом Чернігівським, ним була заснована Благовіщенська церква на городищі біля Новгорода; після щасливого походу на ще дику Естонію у 1113 році – кам’яний храм на княжому дворі, після другого походу на Естонію, взявши Едеппе і багато полонених,– храм на честь Великомученика Георгія. Тому і на Волині після безкровної перемоги над своїм зятем і кривдником дочки Ярославом будує монастирі і соборний храм у Володимирі, церкву у Луцьку, що лежав на його дорозі до Києва, де ще в цей час преподобний Никола Святоша ніс подвиги у Київському Печерському монастирі, а сам Луцьк належав сім’ї Мономахів.

Блаженний Мстислав, ставши Великим князем Київським, у 1125 році ходив стопами свого батька: у 1127 році відігнав половців не тільки за Дон, але й за Волгу, покарав Полоцьких князів, котрі відмовилися допомагати йому у цій боротьбі проти ворогів християнства. У 1131 році він ще ходив війною на язичницьку Литву, а на пасхальному тижні 15 квітня 1132 року, на 56 році життя, помер і був похоронений у Київському храмі Великомученика Феодора. Його пам’ять церква звершує 15 квітня, в день його упокоєня.

підготував прот. Миколай Капітула