joomla


ЗВЕРНЕННЯ
Священного Синоду
Української Православної Церкви Київського Патріархату

до українських православних архіпастирів,
які перебувають під владою Московського Патріарха,
щодо канонічного становища Православної Церкви в Україні

Преосвященні владики, улюблені у Христі співбраття!

Враховуючи проголошене і нами, і вами бажання відновити церковну єдність на канонічних основах; не маючи, через відсутність спільних засідань комісій з діалогу, можливості донести безпосередньо до вас нашу позицію в цій справі – напередодні проведення вами Собору вважаємо за необхідне відкрито звернутися до вас з цим Зверненням щодо нашого бачення канонічного становища Православної Церкви в Україні.

I. Ми виходимо з того очевидного, доведеного і неодноразового засвідченого факту, що Київська Митрополія Константинопольського Патріархату була у 1685-86 рр. незаконно і не за приписами канонічних правил взята під свою владу Московським Патріархом. Не маючи ніякого права ставити митрополита в чужій церковній області, Московський Патріарх у 1685 р. без відома і згоди Константинопольського Патріархату поставив на Київську кафедру Гедеона (Святополк-Четвертинського). Наступного року під тиском турецької влади, шляхом підкупу і шантажу посли з Москви добилися від Константинопольського Патріарха Діонісія видання грамоти, якою він передавав Московському Патріарху управління Київською Митрополією, – але не повну канонічну владу над нею. Умови, викладені в грамоті, Московським Патріархом не були виконані. Невдовзі і сам Патріарх Діонісій за підписання незаконної грамоти був Синодом Константинопольського Патріархату позбавлений Патріаршого престолу.

Наслідком неканонічного привласнення Московським Патріархом влади над Київською Митрополією стало грубе порушення всіх її прав, беззаконне скасування її автономії, низведення до статусу рядової єпархії Російської Церкви. Це, у свою чергу, привело до перетворення Православної Церкви в Україні на інструмент державної політики Російської імперії з русифікації та упокорення українського народу перед імперською владою, що значною мірою стало причиною поширення безбожництва серед народу, відступлення від православної віри та більшовицьких гонінь на Церкву.

Константинопольський Патріархат ніколи не визнавав законним і канонічно правильним акт анексії Московським Патріархом Київської Митрополії. Про невідповідність канонам анексії Київської Митрополії свідчить і Томос Православній Автокефальній Церкві у Польщі (1924 р.). У листі Вселенського Патріарха Димитрія до Московського Патріарха Алексія ІІ (1991 р.) вказано, що Константинопольський Патріархат визнає канонічні межі Московського Патріархату так, як вони були встановлені при наданні Московському митрополиту титулу Патріарха, тобто на 1589 р., без Київської Митрополії.

Маємо також зазначити, що Московські першоієрархи неканонічно привласнили собі не лише владу над Київською Митрополією, але й історичний титул Київських першосвятителів, які від часу Володимирового Хрещення іменувалися «Київськими і всієї Руси». Московські першосвятителі іменувалися «всієї Росії» або Всеросійськими, що було закріплене рішенням Помісного Собору РПЦ 1917-18 рр. при відновленні патріаршества. Позбавлення Київського першоієрарха у 1685 р. титулу «всієї Руси» та привласнення Московським Патріархом собі цього титулу в 1943 р. є ще одним неканонічним діянням.

II. За умовами часу і не маючи можливості опиратися мирській владі, яка виступала на боці російської церковної влади, Київська Митрополія змушена була смирятися перед беззаконням.

Але коли Україна, як держава – спадкоємиця давньої княжої Руської держави, відновила у 1991 р. свою незалежність, виникли всі канонічні передумови для відкинення незаконної влади Москви над Київською Митрополією – Українською Православною Церквою.

Як ми вже неодноразово наголошували, канони вказують на тісний зв’язок між державним станом народу і статусом автокефалії його Церкви. Зокрема про це говорять 34 Апостольське правило: «Єпископам всякого народу належить знати першого серед них, і визнавати його, як главу, і нічого, що перевищує його владу, не творити без його розсуду...», 17 правило IV Вселенського Собору, 38 правило VI Вселенського Собору, де вказано, що «устрій церковних справ повинен відповідати політичним і громадським формам», та численні історичні прецеденти проголошення автокефалії Помісних Церков у минулому.

Принцип «у незалежній державі – незалежна (автокефальна) Церква» – норма православної традиції, а не вигадка сучасних політиків, як вас намагаються переконати неправдомовці. Це підтверджується, окрім іншого, такими документами, як Томос Константинопольського Патріархату про визнання автокефалії Православної Церкви в Польщі, в якому цитується Апофегма патріарха Фотія: «Прийняти, що права, які торкаються церковних справ, а особливо справ парафій, повинні відповідати політичним і адміністративним перемінам» (1924 р.) і виписка з визначення Священного Синоду при Святійшому Патріарху Московському і всієї Русі від 19 листопада 1943 року №12 (Журнал Московської Патріархії № 3 за 1944 р., с. 3) щодо визнання автокефалії Грузинської Церкви, де сказано: «за церковними правилами (Всел. IV, 17 та ін.), церковні кордони повинні слідувати за державними».

Саме виходячи з цих канонічних підстав Собор УПЦ 1-3 листопада 1991 р. ствердив: «Незалежна Церква у незалежній державі є канонічно виправданою та історично неминучою» (Визначення Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. з питання повної самостійності УПЦ). Маємо зазначити, що під цим рішенням стоять підписи всіх тогочасних архієреїв УПЦ, в тому числі і нинішнього Місцеблюстителя престолу УПЦ (МП) митрополита Онуфрія.

III. На підставі вище зазначеного констатуємо: Митрополія Київська, Галицька і всієї Руси, спадкоємицею якої є Православна Церква в Україні, не має ніяких канонічних підстав підкорятися владі Всеросійських Патріархів; згідно історичної традиції, канонічних правил та на підставі рішення Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. Православна Церква в Україні проголосила свою автокефалію; бажаючи зберігати братнє спілкування в любові й мирі з усіма Помісними Православними Церквами Українська Церква звернулася як до Константинопольської Матері-Церкви, так і до Московського Патріархату з проханням визнати УПЦ автокефальною.

Загальновідомим і беззаперечним є факт, що ні Константинопольська Матір-Церква, ні Московський Патріархат ніякої офіційної відмови у зазначеному проханні не надавали. Під час особистих зустрічей зі Вселенським Патріархом та ієрархами Константинопольського Патріархату ми неодноразово чули запевнення в тому, що Українська Церква має право на статус автокефальної і що визнання цього статусу відбудеться після об’єднання у єдину Помісну Церкву, а не об’єднання під владою Московського Патріарха. Саме до такого об’єднання – у автокефальній, Помісній УПЦ, яка буде визнана Константинопольським Патріархатом, ми вас наполегливо тривалий час закликаємо.

Московський Патріархат відклав розгляд прохання Собору УПЦ 1991 р. на свій Помісний Собор, але на Помісному Соборі 2009 р., всупереч власному рішенню і обіцянкам, це питання так і не розглянув – однак також офіційно не відмовив в ньому.

Історичні прецеденти ясно свідчать, що відсутність визнання автокефалії однієї Помісної Церкви іншими Помісними Церквами не зупиняє церковного життя. Так є і з нашою Церквою, яка в очікуванні визнання автокефалії зростає і зміцнюється, несучи своє духовне служіння серед українського народу.

IV. На підставі канонів маємо з гіркотою констатувати, що розділення Православної Церкви в Україні сталося у травні 1992 р. через недотримання архієреями УПЦ визначеного правилами послуху Предстоятелю, приписів Статуту про управління УПЦ і рішень Собору УПЦ 1-3 листопада 1991 р. про автокефалію, власноручно ними підписаних. Під беззаконним і неканонічним тиском Російського Патріарха, а також мирських осіб з числа працівників спеціальних служб, архієреї зібралися у травні 1992 р. у Харкові без відома і згоди свого Предстоятеля, Митрополита Київського і всієї України, без дотримання судової процедури оголосили про його низложення та обрали собі іншого.

Цим було порушено низку канонічних правил. 16-е правило Антіохійського Собору говорить: «Довершений Собор є той, на якому присутній з іншими (єпископами) і митрополит» (пор. 8-е правило VI Вселенського Собору). Крім того 14-е правило Двукратнаго Собору наказує: «Якщо який єпископ, поставивши приводом провину свого митрополита, раніше соборного розгляду, відступить від спілкування з ним, і не буде возносити ім’я його, за звичаєм, у Божественному тайнодійстві: про такого Святий Собор визначив: нехай буде позбавлений влади, якщо тільки відкрито буде, що відступив від свого митрополита, і створив розкол. Бо кожен повинен відати свою міру і ні пресвітер не повинен зневажати свого єпископа, ні єпископ свого митрополита».

Тому ми не можемо визнати так званий Харківський собор законним і правильним, бо він був скликаний рядовим єпархіальним архієреєм без відома і згоди Предстоятеля УПЦ. Разом з тим ми не бажаємо, щоби це розділення тривало й далі. А тому, полишаючи на остаточний Суд Божий і суд всієї повноти Церкви діла, вчинені зібранням єпископів у Харкові в травні 1992 р. та всі трагічні наслідки порушення канонів, яке сталося там, ми зараз закликаємо вас, улюблені брати, до відновлення єдності.

Сподіваємося, що за волею Божою, а не за попущенням, ви оберете першим серед вас того, хто поведе вас, ваше духовенство і паству справді канонічним шляхом до відновлення церковної єдності, до звільнення від незаконної влади над вами Російських Патріархів та до утворення єдиної Помісної Української Православної Церкви.

Щиро зичимо вам у цьому благодатної допомоги Духа Святого і молитовного заступництва Всіх Святих землі Української.

З любов’ю у Христі

ПАТРІАРХ КИЇВСЬКИЙ І ВСІЄЇ РУСИ-УКРАЇНИ ФІЛАРЕТ

МИТРОПОЛИТ ПЕРЕЯСЛАВ-ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ ЕПІФАНІЙ

МИТРОПОЛИТ ЛЬВІВСЬКИЙ І СОКАЛЬСЬКИЙ ДИМИТРІЙ

МИТРОПОЛИТ БІЛГОРОДСЬКИЙ І ОБОЯНСЬКИЙ ІОАСАФ

МИТРОПОЛИТ ЧЕРКАСЬКИЙ І ЧИГИРИНСЬКИЙ ІОАН

АРХІЄПИСКОП ДОНЕЦЬКИЙ І МАРІУПОЛЬСЬКИЙ СЕРГІЙ

АРХІЄПИСКОП РІВНЕНСЬКИЙ І ОСТРОЗЬКИЙ ІЛАРІОН

АРХІЄПИСКОП ЧЕРНІГІВСЬКИЙ І НІЖИНСЬКИЙ ЄВСТРАТІЙ

МИТРОПОЛИТ ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ І БУКОВИНСЬКИЙ ДАНИЛО

ЄПИСКОП ВІННИЦЬКИЙ І БРАЦЛАВСЬКИЙ МИХАЇЛ

ЄПИСКОП ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ І КРИВОРІЗЬКИЙ СИМЕОН

За інформацією cerkva.info