joomla

Нещодавно багатьох жителів Рівненської області шокувала незвичайна новина. Виявляється на території села Богдашів Здолбунівського району відбулося закладення будівництва нового храму Української православної церкви Московського патріархату. Хоча ця релігійна спільнота вважає себе незалежною від будь-якої іншої релігійної структури, але чомусь духовенство цієї Церкви не соромиться визнавати керівником патріарха Російської Православної Церкви Крила (Гундяєва). Саме про невід’ємність та нерозривність нинішньої УПЦ від сучасної Росії говорить подія будівництва нової культової споруди, яка буде названа на честь «царської сім’ї» – святих мучеників екс-імператора Ніколая ІІ Романова, його дружини та дітей.

Дійсно тогочасний російський народ в особі більшовиків жорстко розправився із своїм царем-імператором, який був культовою особистістю і вважався «божим помазанцем». Образ монарха: царя, короля та імператора, як Божого обранця, походить від подій описаних у Біблії. Коли за Законом Мойсея для служіння помазували єлеєм (оливковою олією) вибраних людей виконувати священику, пророчу та царську місію. Якщо Старий Завіт завершився з пришестям Христа Спасителя, котрий за вченням християнської віри об’єднав ці три служіння, то традиція помазання монарха серед політичної еліти середньовіччя стала модною. У Візантії навіть створили цілий обряд помазання на царство, цю традицію активно перейняла Московська держава, де першим, хто помазав себе на царство, був Іван Грозний. Його улюбленою мрією з дитинства була ідея про необмежену самодержавну владу. Відразу вступивши на царювання він розвивав ідею Москва як «Третього Риму». Ідеологічне підґрунтям до цього було наступне: його бабуся по батькові – Софія Палеолог була племінницею останнього візантійського імператора Костянтина ІХ Палеолога. Тому Іван Грозний вважав себе потомком римських імператорів й особою, що повинна відродити могутність колишнього Риму, який заступила Москва. Все його царювання минуло в маренні за абсолютною владою, заради чого він тероризував власний народ, запровадивши опричину.

Однак, його ідея «Москва – Третій Рим» була успадкована наступним поколінням московських монархів – династією Романових, до яких належить цар «мученик» Ніколай ІІ. Правління цього монарха оцінюється дослідниками по-різному, офіційна історія часто його називає «Кривавим», вказуючи на ряд подій, де він проявив себе не як «божий обранець народу», а постать, що заради своїх егоїстичних ідей вдавалася до жорстоких та кровопролитних дій. До речі, прізвисько «Кривавий» він отримав за «ходинську трагедію» під час святкування його коронації в 1896 р. загинуло біля 10 тис. людей. Коли новоспечений імператор дізнався про це, він продовжив святкування і не відмінив бали та прийоми.

Подібних випадків за його правління можна наводити безліч це: російсько-японська війна, що супроводжувалася бездарним командуванням та завдала по іміджу Росії серйозного удару; кривава неділя – розстріл 1905 р. мирної демонстрації біля Зимового Палацу, де знаходився цар; революція 1905-1907 рр. та Перша світова війна, що довела населення до зубожіння, викликавши всенародний бунт.

Для українського народу всі ці події супроводжувалися з жорстокою цензурою, російським монархічним шовінізмом, котрий забороняв використання української мови та переслідування патріотичної інтелігенції. Щодо використання української мови царський уряд Ніколая ІІ діяв дуже наполегливо: 1908 – сенат оголошує україномовну культурну й освітню діяльність шкідливою; 1910 – закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв, заборона читання лекцій українською мовою; 1911 – постанова VII дворянського з'їзду в Москві про виключно російськомовну освіту й неприпустимість вживання інших мов у школах Росії; 1914 – заборона відзначати 100-літній ювілей Тараса Шевченка й указ Ніколая ІІ про скасування української преси.

Даний опис правління Ніколая ІІ звичайно не претендує на повноту, але кожен може зробити відповідні висновки. Тим більше сучасна епоха інформації надає всі можливості дізнатися правду. Але хочеться нагадати такий факт, що в наш час існують держави з монархічним устроєм. Про діяльність їх монархічних персоналій на благо свого народу можна дізнатися і порівняти з життям та правлінням династії Романових у Російській імперії, в тому числі з особистістю царя Ніколая ІІ. Переважна більшість монархічних держав мають високий рівень добробуту, соціального життя, ефективну державну внутрішню та зовнішню політику. Невідомо, що населення цих держав прагнуло сакралізувати свого монарха і використовувати його людський образ як культову особу.

Інший випадок становить Російська православна церква, котра очевидно намагається відновити політичну участь колишньої Російської імперії. Канонізація такої правлячої особи як Ніколай ІІ це подія досить різка і суперечлива в канонічно-богословській практиці. Звичайно, що в події канонізації Ніколая ІІ та його сім’ї слід відрізняти його участь особисту, від участі його дружини та п’ятьох дітей.

Ніколай ІІ та німкеня Алєксандра Фьодоровна чали чотирьох доньок та сина Алєксія, що хворів на гемофілію. Дитині, що страждала такою хворобою було дійсно важко, а на початку ХХ ст. така недуга означала смертельний вирок, бо гемофіліки не доживали до 15 років. На гемофілію хворіють тільки чоловіки, а інфікують її жінки. Тому чотири доньки Ніколая ІІ не могли вийти заміж, бо народжені від них діти відразу виявлялися приреченими на смертельні страждання. Відомі монархічні родини, коли дізнавалися про це відмовлялися утворювати аристократичні шлюби з дітьми російського монарха. Доля сина та доньок Ніколая ІІ дійсно була б жахливою навіть за мирних умов. Але вони не померли природною смертю, а були розстріляні більшовиками у ніч із 16 на 17 липня 1918 року під час війни білогвардійців з більшовиками.

До сьогоднішнього часу серед російських істориків ведуться суперечки з приводу законності та відповідальності за цей злочин, бо не збереглося жодних документованих доказів. Якщо і хтось заслуговував на смертну кару, то це міг бути тільки Ніколай ІІ та його дружина, але вину її в національній катастрофі Росії потрібно було б іще доводити. Діти, в такому разі, були невинними і не відповідали б за вчинки свого батька, але чомусь більшовики знищили все сімейство. Із спогадів деяких більшовицьких лідерів, Ніколая ІІ мали судити за його злочинне правління, але в умовах війни рішення так і не було прийнятим. Через наступ білогвардійської армії на Єкатеринбург місцеві революціонери вирішили, очевидно, покінчити з Ніколаєм ІІ та його сім’єю. За період 1918-1919 рр. більшовики розстріляли всіх членів царської родини, хто не міг утекти від більшовицького терору.

Образ Ніколая ІІ як царя-мученика почав формуватися відразу після вбивства царської сім’ї. У перше про це сказав патріарх Тихон (Бєлавін): «Ми повинні, підкоритися вченню слова Божого, засудити цю справу, інакше кров розстріляного впаде й на нас, а не тільки на тих, хто скоїв це. Ми знаємо, що він (Ніколай ІІ) відрікся від престолу, зробив це для блага Росії і з любові до неї. Він міг би після зречення знайти собі безпеку і спокійне життя за кордоном, але не зробив цього, бажаючи страждати разом з Росією. Він нічого не робив для поліпшення свого становища, покірно скорився долі». Після цих слів, сказаних на проповіді, патріарх Тихон благословив звершувати панахиди за вбитого царя та його сім’ю.

У середовищі тогочасної Російської православної церкви з того часу почала побутувати думка, що цар був духовним лідером російського народу. Знищення царизму в Росії означає її духовний занепад, що собою принесла більшовицька влада. Ідею духовного лідерства царя активно підтримували представники зарубіжного російського православ’я та монархічна аристократія. Саме в цьому середовищі з’явилися перші міфічні розповіді про чудесне повернення Росії до монархії, відновлення династії Романових при владі. Підставою для цього були представники монархічного дому Романових, що законно претендували зайняти царських престол і були об’єднані в такі групи: Алєксандровичі, Константіновічі, Ніколаєвічі та Міхайловічі. Всі вони претендували бути продовжувачами царської династії, для цього часто їздили до матері Ніколая ІІ – Марії Фьодоровної, яка до смерті 13 жовтня 1928 р. проживала в Данії, вимагаючи в неї отримати благословення на відродження царської влади за кордоном. Однак, ці спроби не увінчалися успіхом через суперечки, але російська православна діаспора продовжувала молитовно вшановувати Ніколая ІІ та його сім’ю, доки в 1981 р. Зарубіжна російська церква канонізувала «царську сім’ю» як мучеників.

У Радянському союзі питання про святість царської сім’ї виникло після святкування Тисячоліття хрещення Київської-Русі. Коли з’ясувалося, що комуністична влада не перешкоджатиме відродженню минулої імперської ідеології й моментально виникли прихильники святості «царської сім’ї». Надзвичайний інтерес до канонізації Ніколая ІІ та його сім’ї з’явився після розпаду Совєтської імперії, коли сучасна Росія, намагаючись продовжити імперську політику звернула в бік відродження ідеалів колишньої Російської імперії. Пересічну роль в цьому, звісно, стала відігравати особистість Ніколая ІІ та його родини. Так, в 1992 р. була канонізована сестра дружини Ніколая ІІ – Єлізавєта Фьодоровна, котра, також, була розстріляна більшовиками.

За офіційним твердженням Російської православної церкви причиною канонізації «царської сім’ї» було таємне шанування розстріляних більшовиками царських осіб як тих, що назавжди залишилися вірними інтересам Росії й не втекли з країни у важкий час. Щоб вивчити причини такого шанування та підстави до святості була в 1992 р. організована комісія на чолі з митр. Ювеналієм (Поярковим) для вивчення життя і подвигу Ніколая ІІ та його сім’ї. У 1996 р. комісія дала свій звіт в якому пояснила, що причиною до канонізації можуть бути обставини життя «царської сім’ї» в період ув’язнення протягом 17 місяців, коли всі члени сім’ї мужньо перенесли, витерпіли страждання, а в їх «мученицькій кончині було виявлено світло християнської віри, подібно до того, як воно засяяло у житті і смерті мільйонів православних християн, що зазнали гоніння за Христа в XX столітті». В такому формулюванні комісія вимагала прославити імператора Ніколая ІІ, імператрицю Алєксандру Фьодоровну, царевича Алєксія та великих княгинь Ольгу, Татьяну, Марію та Анастасію. Головними аргументами стосовно необхідності канонізації були такі положення: 1) вбивство та страждання від політичних противників до особи Ніколая ІІ та монархічного устрою Росії; 2) народне шанування царя за його терпіння перед ворогами російського народу; 3) особисте благочестя царя та його сім’ї, пожертви на будівництво храмів, монастирів, меценатство, опікунство над хворими та пораненими; 4) Ніколай ІІ уподібнював своє життя з випробовуваннями Іова Багатостраждального, в день пам’яті якого він народився; 5) свідчення про чудеса від молитовного звертання до персон царської сім’ї, мироточіння образів та ін. 5) позитивна церковна політика Ніколая ІІ, яка дозволяла широке обговорення церковних та богословських проблем. Зважуючи на ці докази у 2000 році Російська православна церква урочисто канонізувала «царську сім’ю» як мучеників-страстотерпців.

Саме цікаво, що «страстотерпцями» в православ’ї називають святих, які перетерпіли страждання в ім’я Ісуса Христа чи за християнську віру. Наприклад, в агіології страстотерпцями є святі руські князі Борис і Гліб або канонізований в 1992 р. Румунською православною церквою правитель Волощини Константін Бринковяну (1688-1714 рр.), який був вбитий разом із своїми синами за відмову прийняти іслам. Однак, такі факти мучеництва та сповідування християнської віри є відсутні в біографії Ніколая ІІ. Вбивство його, разом із дружиною та дітьми було з політичних мотивів, що слід пояснювати як початок більшовицького терору проти аристократії та буржуазії. Перед смертю жодного члена царської сім’ї не намагалися переконати відректися від християнської віри.

Злочин більшовиків в тому, що колишнього царя не судили за його злочинне правління, як це було під час англійської чи французької революції. Ніколая ІІ з сім’єю жорстко розстріляли, степінь його вини перед російським народом має визначати громадянська свідомість кожного, хто сьогодні вважає себе росіянином. П’ятеро дітей Ніколая ІІ дійсно є ні в чому не винними, як кажуть «діти не обирають батьків й відповідати за їх вчинки не повинні».

Але канонізації «царської сім’ї» викликає дуже багато запитань з приводу богословських пояснень. Вбивство Ніколая ІІ та його сім’ї не є мучеництвом чи сповідництвом за християнську віру. За період «червоного терору» було знищено безпідставно мільйони людей, а в Україні комуністична влада тричі організовувала штучного голодомор, про чисельність жертв та їх страждання важко навіть подумати.

Церковна політика Ніколая ІІ була дуже протилежною як до ролі «божого помазаника». Він не намагався ліквідувати державний орган управління Церквою – Священний синод, не прагнув відновити у Церкві патріаршество, це все відбулося після його зречення. Кожен може дізнатися про участь у державних справа та придворному житті відомого пройдисвіта та шахрая Григорія Распутіна. Вплив цієї людини на вчинки царя та цариці був настільки масштабними, що за його порадою відбувалися стратегічні державні рішення, котрі незаперечно вели російську монархію до катастрофи.

Кожен, хто бажає розглянути в Ніколаї ІІ «помазаника божого» може проаналізувати його період правління. За його царювання Російська імперія була втягнута у дві великі війни, що характеризувалися численними поразками з мільйонними жертвами, нестабільною внутрішньою політикою, в державі процвітав тероризм, спричинений корупцією царських чиновників та бюрократів. Це все вело державу до серйозних внутрішніх конфліктів, які цар не помічав, дбаючи про реалізацію своїх політичних амбіцій. Тому 300-т літнє царювання Романових завершилося на Ніколаї ІІ, за правління яких Російська імперія значно відстала за рівнем соціального розвитку від інших держав світу, залишаючись до кінця свого існування аграрною державою з абсолютною монархією. Недивно чому повалення монархії пробудило народні маси на хвилю соціального невдоволення, до появи громадянської війни, після якої до влади прийшов найкривавіший тоталітарний режим світу.

У цих подіях відбувалося творіння й української держави, яка після ліквідації запорозького козацтва, пережила період кріпацтва, заборони української мови, національний геноцид та досі терпить знущання від тих, що прагне прославити у сучасній Україні «божого помазаника». Сам факт, що так звані «канонічєскіє православниє» прагнуть укріпити образ святості Ніколая ІІ у свідомості сучасного українця, що спостерігає брутальні політичні дії російської влади проти України, а також приховану війну під псевдонезалежними державами ДНР та ЛНР. Закономірно вказує, що під такими діями слід помічати просування на території нашої держави ідеології «руского міра», що не раз на Україні проповідував із своїми візитами патріарх Кіріл (Гундяєв). Саме він у липні 2008 року в Києві озвучив єдність Росії, України, Білорусії та Молдови в ідеї «руского міра», вказавши, що це єдина «Свята Русь».

Цю ідеологію як мантру повторює духовенство УПЦ, навіть не розуміючи, що обожнення будь-чого матеріального чи уявного є порушення Божих заповідей і вважається гріхом. Але «Святої Русі» не може існувати без «святого царя», що поєднувала у собі колишня Російська імперія. Наскільки святою є особистість царя Ніколая ІІ нехай кожен вирішує сам, кожен християни має розуміти, що віра справа індивідуальна. Святий – це той, хто став прикладом віри й варто задуматися: чи може таким прикладом віри бути життя Ніколая ІІ? Якщо хтось помічає в цьому ознаки святості та прагне вшановувати подібну особистість явно усвідомлює, що такі вчинки є ніщо іншим як просування «російського міра», який повертає сучасну Україну до стану колишньої колонії в Російській, Радянській або путінсько-гундяєвській імперії.

диякон Віталій Кузін,
канд. богос. наук.,
проректор Рівненської духовної семінарії