joomla

Вельмишановні учасники круглого столу, найперше вітаю всіх нас із утворенням єдиної, визнаної, Помісної Православної Церкви України.

15 грудня Волею Божою в Святій Софії через тисячу років після того, як стараннями Ярослава Мудрого цей храм був збудований, освячений, і як в ньому вперше відбулось богослужіння, зібралися спадкоємці Хрещення, яке Святий рівноапостольний князь Володимир прийняв від Константинопольської Церкви-Матері з метою об’єднання всіх в Православній Церкві. Знову, як і тоді, з нами були посланці Вселенського Патріарха, який підтримує нашу мрію про духовну свободу. За тисячу років не один раз підтверджено: щоб утвердити державність, Україні слід позбутися ланцюгів, які поневолюють нас духовно. Які розділяють і роблять нас вільними чи невільними виконавцями чужої волі. Століття тому, в часи Української національно-визвольної революції гетьман Павло Скоропадський і Симон Петлюра започаткували шлях України до автокефальної православної церкви. І багато подій, що засвідчували це велике прагнення, теж проходили саме у цих стінах Святої Софії.

 

Незалежна Україна вклоняється великим предкам і пам’ятає їхній заповіт. Хочу нагадати, що Об’єднавчому Собору вже в нашій новітній історії передували тривалі зусилля як духовної, так світської влади, мільйонів українського православного люду. Протягом кількох десятків років ми не просто молилися, а будували церковні структури, які тепер стають основою незалежної і визнаної Української Церкви. І Константинопольська Матір-Церква реалізовує приналежну їй згідно з канонами місію – ввести автокефальну помісну Православну Церкву України як рівну серед рівних до родини Помісних Православних Церков.

 

Перед нами відкривають нові перспективи і можливості, адже закладено найвагомішу підвалину консолідації українського суспільства на засадах християнської віри і моралі.

 

Як ми уявляємо собі майбутнє обличчя українського Православ’я? Чи справді новоутворена Церква об’єднає всіх православних України? Безумовно, хотілося б, щоби більшість українців об’єднались в одній церковній спільноті, однак усвідомлюємо, що успіх цього процесу передбачатиме кілька важливих передумов:

  1. Слід захистити право на об’єднання тих православних, які цього хочуть, і сприяти Вселенському патріархатові у виведенні їх з-під клейма «розкольників, схизматиків чи єретиків», оскільки в цьому простежуються не лише канонічні (як їх розуміє Московський патріархат), а й виразно політичні та імперські мотивації.
  2. Новопостала Церква зростатиме тим більше і швидше, чим бездоганніше з точки зору релігійної свободи вона буде створена. За нею не має тягнутися шлейф адміністративних зловживань.
  3. Українське суспільство покликане бути максимально обачним особливо після Об’єднавчого собору, щоб не стати мимоволі помічним інструментом у підступній кремлівській грі.
  4. І нарешті, головна передумова справжнього успіху новопосталої Церкви у її змаганні з УПЦ (МП) – це краща організація духовного життя та духовної освіти, щоб це стало привабливим для всіх, хто досі вагається.

Перейдемо до короткого огляду оголошеної теми: «ХРИСТИЯНСЬКІ ЦІННОСТІ В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗАЦЇ».

 

В наші дні розмова про християнські цінності набуває особливої актуальності. Сучасна секулярна свідомість розглядає релігійні цінності як вторинні по відношенню до панівних ліберально-демократичних стандартів, тлумачення яких все більше розходиться з традиційною християнською мораллю. Тому діалог про християнські цінності — це найважливіша форма свідчення про віру перед лицем сучасного суспільства, яке відмовляється від своїх релігійних коренів.

 

Жодна цивілізація у світі не існувала без непорушних духовно-моральних чеснот, які ми називаємо цінностями. Історія людства знає різноманітні цінності, уявлення про гідну і негідну поведінку, про справедливий устрій суспільства. Протягом століть ці цінності виникали з релігійної свідомості, формувалися в рамках світогляду віруючої людини. У рамках цієї доповіді питання про християнські цінності буде розглядатися переважно в європейському контексті, що має до нас безпосередній стосунок.

 

Морально-етичні цінності в історичній ретроспективі володіють універсальним характером. Однак теза про те, що загальнолюдська моральність універсальна в силу того, що всім людям і всім народам притаманний певний моральний кодекс, загальний для всіх цивілізацій, не витримує критики.

 

Ми можемо виявити загальні моральні норми, вивчаючи історію древніх цивілізацій. Проте до тих пір, поки в цих цивілізаціях панувало язичництво, в них існували і людські жертвоприношення, і канібалізм, і полігамія, і поліандрія, і багато іншого, від чого людство відмовилося під впливом монотеїзму.

 

Давні язичницькі культури не можуть розглядатися нами як доказ універсального розуміння моральності. Більше того, і європейський континент до прийняття Христової віри не може вписатися в концепцію універсальної людської моральності. Якщо, наприклад, розглянути джерела права стародавніх слов’ян, то привертає увагу те, що злочинець міг бути проданий у рабство своїми одноплемінниками задля стягнення компенсації постраждалим. Подібні практики не можуть свідчити про безумовну вкоріненість моралі в природі людини, яка не прийняла віри Христової.

 

Старий Завіт показує нам, як глибоко змінилося життя богообраного народу після того, як він прийняв одкровення про єдиного Бога, став на шлях виконання заповідей Божих. Десять заповідей, переданих народу Богом через Мойсея, стали тією духовно-моральною основою, на якій будувалося ізраїльське суспільство. Це не означає, що всі без винятку представники народу ізраїльського виконували десять заповідей. Біблійні книги наповнені прикладами невиконання заповідей, ухилення окремих людей і всього народу від слідування за Божественною правдою. Але ця правда, ця моральна основа залишалася тим фундаментом, на якому будувалося суспільство, тією духовної скріпкою, що з’єднувала весь народ і робила його єдиним організмом. Ухилення ж від цієї правди сприймалося як гріх і відповідним чином каралося.

 

Те ж саме відбувалося в історії європейських народів, коли вони приймали християнську віру. Разом з християнством європейські народи отримували і старозавітні десять заповідей, і новозавітну моральність, засновану на вченні Ісуса Христа. Це докорінно змінювало життя європейських народів, виводило їх на новий рівень духовно-морального розвитку.

 

Сьогодні від критиків релігії можна почути запитання: чому ж, якщо наші предки були настільки релігійними, наше минуле відзначено стількома війнами, стражданнями, несправедливістю? Відповідь на це запитання досить проста: людям було дано заповіді, але вони їх не виконували. Адже і в наші дні більшість населення земної кулі — представники християнства, ісламу, іудаїзму та інших традиційних релігій — погоджується з десятьма заповідями, однак деякі з них не виконуються. Багато людей у своєму повсякденному житті ігнорують ті цінності, які лежали в основі нашої цивілізації. Сказано «не убий», а людина вбиває і ще шукає цьому виправдання; сказано «не чини перелюбу», а суспільство створило цілу індустрію розпусти.

 

Сьогодні у європейському цивілізаційному просторі відбувається свідомий і послідовна ліквідація тієї системи цінностей, на яких століттями базувалося життя наших предків. Якщо ми звернемося не до громадської думки, не до позиції віруючих людей, а до офіційних документів Євросоюзу, то знайдемо цьому яскраве підтвердження. У Преамбулі до «Хартії основних прав Європейського Союзу» говориться, що спільні цінності — це гідність людини, свобода, рівність і солідарність, демократія і верховенство закону. Серед цього списку, так само як і в інших основоположних документах Європейського Союзу, не згадуються християнські цінності, внесок християнства у багатовіковий процес, який перетворив варварські племена, що населяли територію Європи, у велику цивілізацію.

 

Пам’ятаю щирі, але безуспішні спроби європейських християнських громад відновити історичну і моральну справедливість, домігшись згадки християнства в основоположних документах Європейського Союзу. Творці європейського майбутнього виявилися глухими до голосу здорового глузду, вказуючи на те, що посилання на християнську спадщину може нібито образити почуття представників інших релігій або атеїстів. Насправді ж секуляризм аж ніяк не є нейтральним майданчиком для всіх релігій. Навпаки, це світогляд, неприйнятний для всіх релігійних традицій. Войовничий секуляризм оголосив війну релігійному світогляду як такому, оскільки виходить із зовсім інших передумов і веде до зовсім інших результатів.

 

Найважливіше завдання Церкви полягає в допомозі людині в її боротьбі з гріхом і пристрастями, що руйнують особистість і спустошують душу. Секулярний же світогляд виходить з того, що поняття гріха взагалі не має права на існування: немає нічого, що було б гріховним само по собі, гідне осуду тільки порушення однією людиною прав і свобод іншої людини. Що ж стосується особистої моральності, то кожна людина вільна визначати ту шкалу моральних цінностей, на яку вона буде орієнтуватися. Те, що гріховне і аморальне для одного, може бути виправданим і схваленим для іншого. Головне, щоб всі жили в мирі та злагоді.

 

Не так давно українці були складовою країни, в якій влада насильно викорінювала релігію і насаджувала безбожництво. На всьому просторі Радянського Союзу здійснювався жахливий експеримент з демонтажу релігійності як такої. Ідея виховання нової універсальної людини, громадянина світу, позбавленого релігійних забобонів, для народів Радянського Союзу стала реальним історичним досвідом. Ми дорого заплатили за цю ідеологію, яка коштувала життя мільйонам людей, що не вписалися в марксистсько-ленінські уявлення про світле майбутнє.

 

Я переконаний у тому, що і серед людей невіруючих є ті, хто веде високоморальний спосіб життя, так само як серед віруючих є грішники і злочинці. Релігійність не є панацеєю від моральної розбещеності, так само як і атеїзм не обов’язково веде до порочного способу життя. Однак є кардинальна різниця між віруючою людиною і сучасним носієм секулярного світогляду. Перший, вчиняючи злочин, усвідомлює гріховність свого вчинку, другий же не вважає гріх гріхом, зводить порок у норму, виправдовуючи його на основі спеціально створених для цього ідеологічних парадигм. Ці парадигми лягають в основу того нового морального кодексу, який радикальним чином розриває з релігійною традицією і спрямований на створення нового типу людини, позбавленої абсолютних моральних орієнтирів.

 

Декларований сучасною секулярною Європою гуманізм є надбудовою на християнському фундаменті, однак ліберальні мислителі вважають за краще цього не помічати. Починаючи з епохи Просвітництва, політична і філософська думка взяла курс на розрив з християнським корінням. Вирвавши з християнської традиції вчення про свободу, просвітителі заклали той вектор розвитку, який у наші дні призводить до скасування християнської моралі як такої. Зрозуміла в епоху абсолютизму і тиранії турбота про гідність людини за століття призвела до створення правових і громадських механізмів заохочення гріховного способу життя.

Мислителі епохи Просвітництва боролися з панівною тоді ідеологією, яку вони сприймали як догматичну і застарілу. Однак новітня історія створила на основі їхнього вчення догматизовану систему політичних стандартів, нестерпну і навіть агресивну щодо релігії. І ми, християни, вже відчуваємо на собі цю нетерпимість і агресію, які воскрешають у нашій пам’яті гоніння на християн з боку язичників у стародавні часи і гоніння на релігію з боку войовничих атеїстів у недавні часи. Коли християнам забороняють відкрито сповідувати свою віру, коли християнські символи виганяють з громадського простору, коли навіть носіння хрестика на шиї може бути витлумачено як порушення громадського правопорядку, в нашій свідомості воскрешаються образи недавнього минулого.

 

Наведу конкретні приклади розбіжності між християнською і секулярною моральністю. І християнська, і ліберальна традиції говорять про гідність людини, про цінність людського життя. Але розуміється ця цінність по-різному. Християнська традиція заявляє про недоторканність життя людини з моменту зачаття, виходячи з того, що будь-який зародок через дев’ять місяців стане чиїмось сином або дочкою. Секулярній же свідомості зручно розглядати ембріон як набір хромосом і стовбурових клітин, який можна використовувати для омолодження і продовження життя інших людей шляхом знищення життя самого ембріона. Можна виправдати маніпуляції з ембріонами різними благими намірами, але не будемо забувати про те, що досліди на людях у фашистських таборах смерті теж принесли користь науці. Питання в тому, чи потрібна нам така користь, чи готові ми користуватися благами, які коштували комусь життя?

 

Виявляється, в сучасному демократичному суспільстві деклароване уявлення про гідність людини і цінність людського життя поширюється тільки на певні категорії людей. Воно не поширюється на ненароджених немовлят, яких вважається допустимим умертвляти без докорів сумління. Воно не поширюється на тяжкохворих людей, яким надається можливість «піти з гідністю» шляхом застосування евтаназії — узаконеного в деяких країнах вбивства людей похилого віку, тяжкохворих і навіть дітей.

 

Говорячи про гідність, ми також повинні визнати, що людина може понизити і навіть втратити свою гідність. З християнської точки зору, гідність особистості безпосередньо залежить від морального вибору людини, її добродіяння або гріховності. Секулярна ідеологія відкидає зв’язок між гідністю і моральністю, але поза цим зв’язком теоретичне уявлення про гідність людини далеко не завжди переходить у практичну площину, залишаючись лише декларованою абстрактною цінністю.

 

Що таке свобода? У християнській традиції це поняття має ключове значення. «До свободи покликані ви, брати», — говорить апостол Павло (Гал. 5:13). Однак мова тут йде не про свободу як вседозволеність, а насамперед про звільнення людини від влади гріха, пристрастей, про ту внутрішню свободу, яка ґрунтується на дотриманні заповідей Божих. З точки зору християнства, свобода людини невіддільна від моральної відповідальності. Людська свобода має величезну силу, бо уподібнює людину Богу, але в ній закладено і вибухонебезпечний потенціал, якщо вона протиставляє себе Богові. Свободу можна порівняти з ядерною реакцією, яка приносить користь тільки тоді, коли діє в атомній електростанції, а не коли вона перетворюється в руйнівну силу зброї. Моральна відповідальність — це та система духовної безпеки, яка зберігає особистість від розпаду під впливом сили власної волі.

 

Зрозуміло, свобода — непорушна цінність, але в будь-якій релігійній традиції вона існує в морально-етичному, національно-культурному та іншому контекстах. Навіть у країнах з християнською більшістю можуть існувати різні уявлення про рамки свободи. Універсальна цінність свободи як такої не може розглядатися як карт-бланш на здійснення будь-яких гріховних вчинків.

 

Ми змушені відзначати глибоку кризу свободи як цінності, викликану, в тому числі, різницею між декларованим і реальним ставленням до свободи людини. Так, не варто думати, що численні документи про свободу людини вирішили проблему рабства. За даними організації Human Rights Watch, щорічний обсяг торгівлі людьми становить нині до 900 тисяч чоловік. У світі величезна кількість людей, які залучені в злочинні мережі, пов’язана з работоргівлею, наркоторгівлею, проституцією і сутенерством.

 

В деяких країнах Європи сьогодні існує узаконена проституція. Її наявність ідеологічно виправдовується правом людини вибирати сексуального партнера за своїм вподобанням і правом іншої людини заробляти гроші будь-яким способом. Я це говорю зовсім не для того, щоб засудити тих жінок, які торгують власним тілом. Якщо вони з покаянням повертаються до Церкви, як це сталося з Марією Єгипетською, яка з повії перетворилася на велику святу, Церква приймає їхнє каяття і прощає їм гріхи. Але Церква ніколи не погодиться з тим, щоб звести їхній спосіб життя в норму або визнати нормальною поведінку осіб, які користуються їхніми послугами.

 

Коли до Христа привели жінку, схоплену в перелюбстві, Він відповів тим, хто вимагав побити її камінням: «Хто з вас без гріха, нехай перший кине в неї камінь». Саму жінку Він не тільки не засудив, але і врятував її від смерті. При цьому Він сказав їй: «Іди і надалі не гріши» (Ін. 8: 2-11). Якщо слідувати секулярним уявленням про вільний вибір і людську гідність, то Спасителю світу слід було б не говорити цих слів, а визнати її поведінку нормальною і сказати: «Іди і продовжуй робити те ж саме». Наслідуючи приклад Христа, Церква засуджує гріх, але милує грішника.

 

Солідарність — ще одна категорія у списку цінностей, що перераховуються в Хартії основних прав ЄС. Але в умовах споживацького суспільства дуже складно вести розмову про справжні солідарність і братство, поняття про які сформовані християнським моральним вченням. Солідарність неможлива без урахування інтересів ближнього, без заповіданої Богом любові до ближнього, а часом і жертовності, яка природним чином обмежує вільний вибір людини, її прагнення до найбільшого комфорту. Солідарність неможлива там, де єдине обмеження свободи людини — це свобода інших осіб і їхні законні інтереси.

 

Суспільну єдність природним чином передбачає любов до ближнього. Однак в умовах кризи ідентичності багато людей відмовляються від міцних національно-культурних і релігійних зв’язків, керуючись у спілкуванні принципом супермаркету, коли людина вибирає для себе більш зручного в даний момент часу партнера. Такий підхід, як правило, призводить до атомізації суспільства. В умовах деградації сімейних цінностей, відносини солідарності виявляються в глибокій кризі навіть на рівні «діти — батьки».

 

Яскравим прикладом руйнування природних зв’язків між поколіннями в ім’я помилково зрозумілої солідарності і свободи є заохочення державного втручання в сімейне життя, відоме як ювенальна юстиція. Даний феномен ґрунтується на позиціонуванні батьків як найманих працівників, яким суспільство доручає забезпечення прав і свобод дітей під контролем правоохоронної системи держави. Чи варто говорити про те, що такий підхід, виправданий захистом прав і свобод дітей, руйнівний для сім’ї? Солідарність суспільства з дітьми, які нібито страждають від батьківського свавілля, у багатьох випадках обертається грубим порушенням основоположних прав і дітей, і батьків, і сім’ї в цілому, коли доносу сусідів виявляється достатньо для того, щоб вилучити дітей із сім’ї й помістити їх у дитячий будинок.

 

В умовах секуляризму солідарність і братерство позбавляються морального підживлення. Звичайно, їхнє декларування зберігає свою важливість, але гармонізувати братство з відносинами товарного обміну, які прийшли у сферу міжособистісного спілкування, виявляється неможливим. Свідченням цього є світова економічна криза. Вона показала роз’єднаність суспільства, члени якого, сподіваючись набути особисте багатство, готові ставити під загрозу мінімальне благополуччя мільйонів незаможних людей по всьому світу.

 

Невеликий екскурс по європейських цінностях, які розвиваються в рамках глобального світу, приводить нас до наступного висновку. Дані цінності насильно, часто всупереч думці багатьох людей, вирвано з морального контексту, який століттями формувався християнською цивілізацією. Цінності покликані сприяти будівництву справедливого світу, але такий світ неможливо побудувати на основі секулярної ідеології, що бачить цей світ без Бога і без віри. Світ без Бога, без абсолютних моральних цінностей, що вкорінені в Божественному Одкровенні, невідворотно перетворюється у сферу панування рабства і беззаконня.

 

Православний люд в Україні мільйонами життів заплатив за безбожний радянський експеримент, а тому може і зобов’язаний свідчити перед прихильниками войовничого секуляризму про те, що суспільство, відірване від духовних коренів і віри, не має майбутнього.

архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон