joomla

Прес-служба Рівненської єпархії продовжує публікацію статей присвячених наданню Томосу Православній Церкві України, в яких ми розглядаємо короткий нарис проголошення автокефалій Помісних Православних Церков світуСьогоднішня наша розповідь буде присвячена Сербській, Елладській, Румунській та Албанській Церквам

Сербська Церква

Від початків свого існування Сербська Православна Церква перебувала в залежності від Константинопольського Патріарха. У 1219 році стала автономною. На початок 1346 року сербський король Стефан Душан настільки підніс і зміцнив свою державу, що вирішив прийняти титул імператора, а Сербського архієпископа поставити Патріархом. В «Житії преподобного Ісаї старця» (Афонський Патерик) про виконання Стефаном свого наміру говориться так: «Це він зробив єдиною своєю владою, не тільки не порадившись з Патріархами грецькими, але й не побоявшись накликати на себе через цей вчинок церковне відлучення». У 1346 році Стефан зібрав у Скоп’є церковний Собор, на якому Сербська Церква була піднесена до рангу Патріархії і першим Сербським Патріархом було поставлено архієпископа Іоаникія ІІ.

Нову Патріархію визнали лише політично залежні від сербського короля Патріарх Тирновський і архієпископ Охридський. В той же час король, своєю владою, вигнав із завойованих сербами візантійських провінцій єпископів-греків і поставив на їх місце сербів, так що на одних і тих самих кафедрах перебували і єпископи серби, і єпископи-греки.

За самовільне проголошення Сербського Патріархату і такі дії стосовно єпископів-греків, Константинопольський Патріарх Каліст І наклав на короля Стефана Душана анафему, у якій було сказано: «Божою милістю ми, Каліст, Архієпископ Вселенський Патріарх, сповіщаємо з усім Синодом нашої великої Кафоличної Апостольської Церкви, за дозволом царя нашого кир Андроніка юного і усього синкліту його, що в наше Православ’я з’явився від західної Місії (тобто Католицької Церкви) неправедний і хижий цар сербського народу Душан, сильний однодумець Західної Церкви… Повеліваємо: нехай буде «Маран ата і фрі фрі» (тобто анафема) з усім його народом сербської землі». Обгрунтування анафеми нібито належністю короля Стефана до Католицької Церкви є дивним у світлі того факту, що його дипломатичні відносини з Папою почалися лише з 1353 року, коли постала загроза Сербській державі з боку короля Угорщини Людовіка .

До чого ж призвела анафема, накладена Константинопольським Патріархом не тільки на короля Стефана, але й на Патріарха, духовенство і весь (!) народ Сербії? «Були тоді суперечки, розкол і незгода між церковною владою грецькою і сербською; греки не приймали до причастя Пречистих і Божественних Таїн духовенство сербське і ругались йому».

Однак все це не стало на заваді Константинопольському Патріарху Філофею у 1374 році, через посередництво афонського ченця Ісаї, після 28 років розділення, зняти накладену Калістом анафему з «царя, і Патріарха, і всіх живих та спочилих і прийняти у спілкування і співслужіння всіх архиєреїв та ієреїв». Він навіть згодився з тим, щоб «сербам мати вже не архиєпископа лиш, але Патріарха самовладного». На підтвердження свого рішення Патріарх послав своїх представників – ієромонахів Матфея і Моїсея, – які служили у придворній церкві разом з раніше відлученими сербськими архиєреями і священиками. Безрозсудне накладення анафеми на весь сербський народ закінчилось визнанням її нечинності.

Остаточно Сербська Церква утвердилась як автокефальна лише у 1879 році.

Елладська, Румунська і Албанська Церкви

Елладська (Грецька) Православна Церква утворилася після появи Грецької держави внаслідок повстання греків проти володарювання Османської імперії у 1833 році. Оскільки грецький Константинопольський Патріарх перебував тоді під впливом ворожої Османської імперії, бо знаходився на її території (у Стамбулі), уряд Елладського королівства визнав за необхідне організаційно відділити Елладську Церкву від Константинопольської патріархії. Остання не визнавала автокефалію Елладської Православної Церкви до 1850 року. Таким чином, проголошення автокефалії Елладської Церкви також пов’язане з виникненням суверенної держави, а уряд цієї держави брав у проголошенні та утвердженні автокефалії саму активну участь.

Румунська Православна Церква проголосила своє самоврядування у 1865 році, після об’єднання князівств Валахії та Молдови в Румунській державі (1862 рік), виділившись таким чином з Константинопольського Патріархату. Автокефалію Румунської Православної Церкви було визнано лише у 1885 р.

Албанська Православна Церква також зобов’язана своєю автокефалією незалежній Албанській державі, з якою вона разом і з’явилась у 1922 році.

Читайте також: 

Короткий нарис проголошення автокефалії Помісних Церков: Древні Патріархати та Кіпрська Церква

Короткий нарис проголошення автокефалії Помісних Церков: Грузинська та Болгарська Церкви

Джерело: cerkva.info