joomla

24 листопада 2019 року, у 23-ю неділю після П’ятидесятниці, архієпископ Рівненський і Острозький Іларіон очолив Божественну літургію у Свято-Іллінському соборі міста Дубно. Саме в цей день виповнилося 35 років з дня упокоєння настоятеля Іллінського собору, благочинного церков Дубенського і Радивилівського районів, протоієрея Всеволода Трофимлюка.

 

За богослужінням владиці співслужив внук отця Всеволода, ректор Київської Православної Богословської Академії протоієрей Олександр Трофимлюк, настоятель собору протоієрей Ігор Когут, благочинний Дубенського міського благочиння протоієрей Василій Лозинський та соборне і запрошене духовенство.

 

Разом з священнослужителями та громадою молився Дубенський міський голова Василь Антонюк.

 

Під час літургії архієпископ Іларіон звершив ієрейську хіротонію над дияконом Павлом Гетуном та дияконську хіротонію над студентом КПБА іподияконом Ростиславом Олексиним.

 

По завершенні відправи була відслужена заупокійна панахида за видатним Дубенським священиком протоієреєм Всеволодом Трофимлюком.

 

78161755 821375074949295 6028063539980140544 nПротоієрей Всеволод Трофимлюк упродовж 16-ти років був незмінним настоятелем Іллінського храму. За цей час він став знаковою постаттю в Дубні. Його талант проповідника і чудовий співочий голос масово притягували людей у храм та привертали увагу «органів» богоборчого режиму. Старші люди й досі згадують добрим словом настоятеля Свято-Іллінського собору Всеволода Трофимлюка. Він служив у непростий час. Тоді треба було мати неабияку силу духу, щоби нести Хрест священника. Все його служіння пройшло під пильним оком КДБ та партійних органів, які душили православну віру і гнобили священників. Навіть після смерті панотця комуністи перешкоджали вірянам достойно поховати свого душпастира.

 

Про нелегкий шлях отця Всеволода Трофимлюка розповіла його донька Алла Ціхоцька-Трофимлюк.

 

- Алло Всеволодівно, ваш батько відомий у Дубні і за його межами священник. Що спонукало його стати пастирем у час розгулу атеїзму та боротьби з релігією?

 

- Віра. Тато народився в Почаєві і виховувався у православній родині. Його батько, мій дідусь Максим Трофимлюк, був регентом хору Почаївської лаври, викладачем музики в Острозькій академії. Змалечку вчив сина співу. Дитинство тата пройшло за Польщі. Він закінчив Почаївську польську повшехну школу. Вже за совітів навчався у Вишневецькому технікумі механізації, після чого працював у Почаївській МТС. Та своє істинне покликання він знайшов у священницькому служінні у Православні церкві. У 1942-му році закінчив Пастирські курси при Почаївській Лаврі. У цю пору року 22 листопада єпископ Веніамін висвятив його на диякона, а через місяць єп. Никодим рукоположив тата у сан священника. Його направили у село Марківці Красилівського району, Кам’янець-Подільської області (так тоді називалася Хмельницька область). То була перша татова парафія. До речі, з цього села родом митрополит Володимир Сабадан. Його батько був церковним старостою у храмі, де правив мій батько. Потім тата перевели у село Кузьмин. За час служіння в обох селах отець Всеволод швидко здобув прихильність і любов прихожан. Окрім виконання обов’язків священника, він ще й допомагав фронту. Відправляв на фронт хліб. За це під час війни отримав світську нагороду від Президії Верховної Ради тодішнього Союзу, медаль “За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941-1945 г.г.»

 

У 1948 році тата перевели в місто Ізяслав. На той час там було два храми. Батька призначили настоятелем Свято-Успенської церкви Ізяслава. З 1948 по 1959 рік він правив Службу Божу у цьому храмі. У 1959 році влада вирішила закрити цю церкву. Перед Пасхою його викликали в КГБ і сказали, що закривають Свято-Успенську церкву. Батькові заборонили казати про це прихожанам. Боялися, що люди спротивляться. А як він міг не сказати пастві? Люди піднялися, відстояли храм. Тата за це покарали. Позбавили права служіння у Кам’янець-Подільській області. Він залишився без приходу. Мама не працювала, бо дружину священника у той час ніде не брали на роботу. Таке тоді суворе було відношення влади до священників. У такій обстановці наша родина зустрічала Пасху.

 

І от настав Великдень. Добре пам’ятаю ту Великодню ніч. Ми, малі, прокинулися посеред ночі від шуму надворі. Виглядаємо у вікна, а двір повний людей. Обступили хату кругом, стоять кошики, горять свічки. Люди прийшли, щоб настоятель посвятив Паску. Тато вийшов до людей. Посвятив всім Паски. Не мав права цього робити. Влада йому заборонила.

 

- У такій ситуації це був вчинок! За таке могли суворо скарати.

 

- Тато добре знав, що це йому не подарують, але він, попри заборону, виконав свій обов’язок священника. Мав твердий характер і був строгим священником. Суворо дотримувався церковних уставів. За те його дуже любили прихожани. Коли ми виїжджали з Ізяслава, попрощатися зі священником прийшло дуже багато людей. За ним завжди йшли люди. Народ плакав. Ми від’їжджали вантажною машиною. Мама з моїм меншим братом Сашком сиділи у кабіні, а я з усіма в кузові з речами. Як зараз пам’ятаю той момент. Коли машина почала їхати, багато людей кинулися за нею. Довго бігли за нами, тримаючись за борти.

 

- А куди ж ви їхали?

 

- У тата були добрі знайомі в Луцькій єпархії. На той час ще не було Рівненської єпархії, була Луцька. Секретар єпархії знайшов для нього приход у Дубровицькому районі. Його призначили настоятелем у Свято-Миколаївську церкву в Дубровиці і благочинним усіх церков Дубровицького округу. Там отець Всеволод служив дев’ять років. У шістдесят другому році став протоієреєм. На той час він вже мав церковні нагороди: набедреник (1944 р.), скуфія (1946), камілавка (1950), золотий наперсний хрест (1957), а в 1967 році відзначений палицею. Тоді в церкві нагороди давали рідко. Пізніше удостоївся ще золотого наперсного хреста із прикрасами (1972), Грамоти від Патріарха Пімена (1977). А незадовго до смерті у 1983 році отримав митру.

 

- Як панотець Всеволод потрапив у Свято-Іллінський собор Дубна?

 

- У 1968 році його перевели настоятелем Іллінського собору і призначили благочинним церков Дубенського і Радивилівського районів. Цьому передували події у Дубровиці. Він не дав закрити там церкву. Тоді скрізь закривали церкви. А отець Всеволод, як міг, відстоював храми від закриття. Його часто по ночах викликали в КДБ.

 

- А що ж вони хотіли від нього?

 

- Тато був небагатослівним і мало що нам не розказував. Ми знали, що його викликають туди. Мама не спала, поки він не повернеться. Не його одного кликали. А й інших священників. Певно, хотіли знати, які настрої в мирян, що вони кажуть на сповіді. А тато не говіркий був, з нього слова не витягнеш. Того вони його й смикали. Тоді дуже слідкували за тим, що люди думають, про що говорять. Не раз бувало у вузькому колі, хтось щось скаже про політику чи про владу, а на другий день його тягають в КДБ. Тому люди боялися лишнє сказати. Зовсім інший час був. Не було такої свободи, як тепер. Людям, які народилися при Україні, це важко зрозуміти. А старші люди це пережили.

 

- Як склалася священникова доля вашого батька у Дубні?

 

- Тут він прослужив найдовше – 16 років, до самісінької смерті 24 листопада 1984-го. Він заслужив повагу дубенчан. Люди його любили. Збереглося дуже багато подячних листів від прихожан. У кожній службі, у кожній проповіді відчувалася його глибока віра. А ще він мав дуже гарний сильний голос. Багато людей з усього Дубна приходили послухати його Богослужіння. Отець Всеволод гарно співав і вдома грав на гітарі.

 

Його служіння припало на часи гонінь. Було всякого. Скільки він тайкома дітей партійних працівників й вчителів хрестив. А скільки я їх на своїх руках під час хрещення тримала.

 

Як тато вмів паству підтримати словом проповідника… Хоча йому важче інших приходилося. Нелегкий тоді був час для родини священника. Мама на батьківські збори у школу до нас, дітей, боялася ходити, бо ж там одно що про боротьбу з релігією торочили. Матушка Раїса смиренно зносила всі життєві незгоди, що випадали на долю родини священника. В усьому допомагала і підтримувала тата. Випікала проскурки для храму. І продовжувала це робити й по смерті чоловіка.

 

Й досі прикро згадувати, що навіть після відходу у вічність отця Всеволода партійні чиновники не давали йому спокою. Заважали поховати за православними обрядом, а людям – попрощатися зі своїм пастирем.

 

На похорон до благочинного з’їхалося більше п’ятдесяти священників. А що вже людей зійшлося! До мене прибігли з міської ради, не буду казати хто, з претензією: «Нащо ви стільки людей назбирали?». «Назбирала, – кажу, – ходила від хати й до хати, скликала».

 

Міліції нагнали повно і у формі, і перевдягнених у цивільне. Кілька разів попереджали, що не гарантують людям безпеки на дорозі. Казали, «машини задавлять кого, то будете відповідати». Є звичай, якого дотримуються всі: коли йде похоронна процесія, транспорт чекає. То «гаїшники» навмисне підганяли машини, які ставали, щоб пропустити похорон. Якийсь автобус став, міліціянт на нього як витріщиться: «Чого став?». Шофер каже: «Що я маю, на людей їхати?». А той до нього як гаркне: «Їдь!».

 

Тата поховали на старому кладовищі за капличкою. Як чиновники виконкомівські побачили там яму, накинулися: «Чого тут могилу викопали? Треба було під фермою». Хотіли, щоб цю яму засипали, а викопали в кінці кладовища під свинарником. Отакий для нас похорон був. Мало того, що й так горе в сім’ї. То ще й заїдали, присікалися.

 

- Незабаром все перемінилося, совіти впали, в церкву стало вільно ходити. А люди, що вас переслідували, лишилися. Як вони після того в очі дивилися вам?

 

- Якось дивилися. Я розумію, що вони не по своїй волі таке робили. Така влада була, заставляла їх.

 

- Значить, віри не мали, раз так робили.

 

- Хтось вірив, хтось не вірив. Потім частина з них ходити у церкву стали. А тоді за себе боялися, щоб посади не втратити, від начальства не получити. Що казати, коли навіть у районній газеті “Червона зірка” некролога не схотіли прийняти.

 

- А ще кажуть, що тоді добре жилося. Це ж рабство було: в церкву не ходи, слово сказати бійся.

 

- Це було зовсім інше життя. Тепер ми маємо волю, свою державу, свою церкву.

 

- Один з нащадків вашого батька пішов дідовою стезею, став священнослужителем і зараз є чільним ієрархом в Православні Церкві України.

 

- Його внук, Олександр Трофимлюк, ректор Київської Православної Богословської академії. Донедавна її ректором був Блаженнійший Митрополит Епіфаній. Також Олександр Трофимлюк є настоятелем Свято-Покровського собору на Солом’янці в Києві. Він буде присутнім на поминальному богослужінні у Свято-Іллінському соборі у день 35-ої річниці відходу у вічність свого дідуся Всеволода Трофимлюка.

 

Настоятель Свято-Іллінського собору протоієрей Ігор Когут з приводу поминальної служби пам’яті отця Всеволода зазначив:

 

- Протоієрей Всеволод Трофимлюк тривалий час був настоятелем нашого собору і зробив дуже багато для збереження храму, піднесення духовного життя, зміцнення віри і спасіння душ парафіян. Своїм подвижницьким служінням він надбав любов і пошану пастви. Нашим обов’язком є поминати світлу пам’ять отця Всеволода. Церква молиться за спасіння всіх спочилих християн і особливо за тих, хто служили в святому храмі. У роковини упокоєння колишнього настоятеля нашого собору ми вознесемо молитви за його душу. Адже він під час свого земного служіння молився за спасіння всіх нас.

 

Дуже важливо молитися за спокій душ спочилих, їм потрібні наші молитви. Виповниться час, і ми залишимо цей світ. І тоді наші душі потребуватимуть молитов церкви. Тож коли ми чинимо молитви за спочилих, маємо надію, що так само церква буде молитися за наше спасіння.

П. Мащенко