joomla

12396Події в минулому мають наслідки в сьогоденні і майбутньому. Це стосується як людського життя, так й історичного процесу.

 

Російська Православна Церква не має Томоса, грамоти визнання з боку Церкви-Матері Вселенського Патріархату. Проте у диптиху Православних Церков має місце. І ніхто цього не заперечує. Бо кожен народ має право на свою Церкву. Так історично склалося, що московські царі отримали неправдою й підступом визнання. Хтось скаже: "Такий тоді час був. Згадай на Заході були  різні інквізиції, спалення і переслідування  вчених. А релігійні війни між католиками і протестантами." Та проте одна справа в Європі, інша – на території колишньої Золотої Орди. Ще з середньовіччя в Європі існували парламенти, які обмежували владу королів, імператорів. Церква була незалежною від держави. І ніколи влада не об'єднувалася в одну структуру як це було у Московській державі. Імперіалізм ставав головним наративом золотоординським, московських, а згодом російських служителів культу. Не Ісус Христос ставав головним у РПЦ, а інший бог – "держава российская от Аляски до Финляндии и Польщи", імперія, народ богоносний і месіанський з царем-богом на престолі. Так було і залишається й донині, від Андрія Боголюбського і Батия, Алєксандра Невського і до  Владіміра Путіна. Змінювалися форми, та суть лишалася таж. Земля Гога й Магога ніколи не родила плоду доброго для споживання людською цивілізацією, який можна було використати для подальшого розвитку. І щоби в повній мірі дослідити РПЦ, як структуру організаційну слід звернутися до історичних джерел.

 

Першим етапом творення РПЦ як державної структури бачимо під час монгольського нашестя, коли ординці,  іновірці-язичники, заборонили своїм воїнам грабувати церковне майно. І тут зіграла не тільки і не стільки Богобоязливість ханів-язичників, а такий собі консенсус з частиною церковної верхівки, суть якого зводилася до постулату "Усяка влада від Бога". Перші "томоси" на церковну діяльність видавали золотоординські хани. А сама Церква у Орді стала ідеологічною і пропагандистською "тьмою" ханського війська. На окупованих теренах вдовбувалося населенню північно-східних окраїн Руси-України  постулат "не боятися Бога, а боятися хана, князя, царя, генсека, президента, бо він є богом і отцем "государства Московского, Российского". А ще ченці, священики РПЦ слугували такими собі співробітниками спеціальних служб, які доносили на інакодумців і невдоволених владою.  Звичайно,  у Церкви нема заперечень щодо постулату "Вся влада від Бога" і Церкві треба молитися за світську владу, йти до неї, впливати на ті чи інші рішення чиновників, гуманізувати закони, бо саме віруючі є тою Сіллю Землі. На ординсько-московсько-російських теренах постулат "Вся влада від Бога" набрав потворних форм. Російська Православна Церква стала частиною держави. На європейському ж просторі держави існували окремо, а Церква окремо. Звичайно, в європейській історії були такі випадки підкорення державою Церкви. Такі випадки проіснували недовго. І їх можна порахувати на пальцях руки. Церква чинила спротив світській владі. Королям довелося домовлятися з Ватиканом. А з появою протестантизму у XVIстолітті такі спроби перестали бути апріорі. Хтось приведе приклад Великобританії, де королі й королеви є главами Англіканської Церкви. Так, королева Єлизавета ІІ є главою Церкви. Реально ж ця  Церква існує окремо від держави.  

 

Наступним  одним етапом отримання "томосу" від царя-бога в часи московського середньовіччя (в Європі уже відмовлялися від феодалізму і ваврварства, наставали часи Відродження, Ренесансу) став етап легалізації Церкви на світовій арені. Московська держава у 1448 році проголосила створення своєї Церкви без Благословення Вселенського Патріарха. Очолив новостворену церкву рязанський єпископ Іона. Процес  легалізацій на світовій арені тривав 141 рік. І то завершальний етап був драматичним для Вселенського  Патріарха Ієремії ІІ. Влада тримала його в заручниках Під загрозою життя Патріарху довелося підписати лист-визнання Московської Церкви. Навіть не Томос, який мають усі Православні Церкви-Сестри. Шляхом обману, підкупу і маніпуляцій у1686 році Київська митрополія була насильно приєднана до Московської Церкви. Звичайно, у цій Церкві були спротиви владі. Згадаймо загиблого Патріарха вбитого  за наказом Івана  Грозного (Лютого). Непослух царю й імперській ідеї жорстоко карався з боку каральних органів Московії, а згодом і Російської імперії.

 

Зовсім інша ситуація сталася уже за часів Петра І. Замість Патріархату після смерті очільника Церкви Андріана  в Російській імперії було створено спочатку Духовна колегія, а потім у 1721 році – "Святейший Правительствующий Синод". Це був державний орган, який управляв Російською Православною Церквою до 1918 року, коли декретом  радянського уряду "відокремили" Церкву від держави. Імператори Всеросійські були   «крайними Судиями сей Коллегии».

 

У перші десятиліття радянської влади Церква і всі віруючі різних конфесій зазнали репресій. Були знищені десятки тисяч священиків, котрі не хотіли коритися безбожній владі. З початком другої світової війни і входженням радянських військ на Західну Україну й Білорусь, постала потреба в контролі над релігійним життям нових громадян СРСР. Якщо були б застосовані попередні методи щодо віруючих, як це мало місце в Наддніпрянській Україні, то Україна б запалала повстанням на релігійному ґрунті. Лаврентій Берія прекрасно розумів це, і тому ще до радянсько-німецької війни 1941-45 років шукав вихід з цієї релігійної ситуації в ново-приєднаних колоніях СРСР.  Радянське  керівництво почало створювати нову Церкву, очолювану функціонерами НКВС з числа священників, які залишилися після репресій та ново-висвячених єпископів з числа агентів спецслужб. Правильність цього  рішення  підтвердилося з початком війни між нацистською Німеччиною та СРСР. Німці увійшовши на терени України, країн Балтії, Білорусі виявили в населення потребу у відновленні церковних громад. Німецька окупаційна влада у перший рік війни дозволила відновлювати Божу службу в храмах. Та з осені 1942 року такі дозволи нацистами не видавалися, бо в церквах лунали неоднозначні проповіді. Та й церковні громади часто очолювали агенти НКВС. Щоби відвернути населення окупованих територій  та дати стимул до спротиву нацистським окупантам по різні сторони фронту, було прийняте рішення щодо відновлення Патріархії. 4 вересня1943 року  Сталін прийняв у себе митрополитів Сергія, Алексія та  Николая. Після цього був скликаний Собор, на якому був обраний митрополит Сергій (Страгородський). Влада контролювала і управляла Церквою. Цьому приклад директива НКДБ СРСР від 28 вересня 1944 року про скликання Церковного  Собору у 1945 році. Відновлені  під час нацистської окупації продовжили діяльність уже під радянською окупацією. Фактичним керівником як і в царські часи виступала держава. Таким органом Рада у  справах Руськой православної Церкви. На місцях діяли уповноважені цієї Ради. Вони контролювали діяльність священиків, фінанси. Ця структура управління проіснувала до 1965 року. Церква й після приходу до влади Леоніда Брежнєва знаходилася під керівництвом держави. У 1965 році замість Ради у справах РПЦ, було створено Рада у справах релігій. Так за словами Костянтина Харчова голови цього органу з 1984-го по 1989 рік, жоден кандидат на посаду єпископа чи іншу високу посаду, будь то член Священного Синоду не отримував її без згоди ЦК КПРС та КДБ. Патріарх Алексій ІІ признався, що єпископи йшли на компроміси з радянським урядом.

 

Російська Церква відділена юридично від держави, та не відділена від управління Російською імперією. З 1943 року РПЦ фактично повернулася у владу і стала частиною  ідеологічного відділу ЦК ВКП(б)  (з 1947 року – КПРС). А з розпаду СРСР зайняла місце самого ідеологічного відділу. Пригадується фотографія першого Собору РПЦ де замість Ісуса Христа висить портрет "батька народів" Й. Сталіна. Це є  зрозумілим людям мислячим, що  главою Церкви в СРСР є генеральний секретар ЦК КПРС, а тепер в РФ, з 2000 року президент Росії Владімір Путін. Патріарх чи Митрополит  мав у радянський час тільки церемоніальні функції. За таким принципом верховенства церковної влади й побудовані стосунки держави із іншими християнськими конфесіями, мусульманами, прихильниками Будди. Хто в РФ виходить за рамки і стверджує самостійність, інакодумство, виключають із суспільного процесу. Прикладом того є заборона Свідків Єгови, закриття Духовної Академії Баптистів, переслідування прихильників катакомбної Православної Церкви Росії,  репресії проти Шамана з Якутії Олександра Габишева, ліквідація в окупованому Криму та на Донбасі релігійних громад, які не хочуть підкорятися імперським наративам "Великой и могучей Российской империи".

 

У нас, в Україні між релігійними організаціями і державою побудовані партнерські стосунки, про що свідчать усі настоятелі Церков. Зокрема Митрополит  Київський і всієї України Єпіфаній заявив наступне: "Та модель, яка є в російській державі, є неприйнятною для української церкви. Українська церква завжди покладалася і буде покладатися на український народ. Бо український народ завжди підтримував і буде підтримувати єдину помісну українську православну церкву. Тому в майбутньому я не бачу загрози такого єднання, яке має російська православна церква з російською державою". "Між Церквою і державою повинні бути добрі конструктивні кроки співпраці, а не поглинання. Тому я вірю в те, що і в подальшому Українська Православна Церква буде незалежною, – вона є такою, і буде спільно з державою творити наше майбутнє."

протоієрей Тарас Баїк,

настоятель Свято-Покровського

Храму в селі Берестя