Українська Православна Церква
(Православна Церква України)
Рівненська єпархія

Деталі

Опубліковано: Неділя, 30 листопада 2025, 05:42

Перегляди: 281

Возлюблені у Христі брати і сестри!

Сьогодні перед нами одна з найглибших притч, яку промовив Господь — притча про милосердного самарянина. Вона не просто розповідає нам історію про добру людину. Вона відкриває нам сам спосіб Божої любові. Вона ставить перед нами дзеркало, в якому ми бачимо — ким є наше серце перед болем іншого, чи ми справді живемо любов’ю, чи лише говоримо про неї. 

Історія починається з людини, яка «спускалася з Єрусалима до Єрихона» і потрапила до рук розбійників. Розбійники побили її, пограбували і покинули «ледве живою». Цей один образ містить у собі безліч людських трагедій: побитий не тільки тілом, а й долею; поранений не тільки зброєю, а й байдужістю світу; покинутий не тільки на узбіччі дороги, а й у власному горі.

Двоє пройшли повз: священик і левит. Вони бачили людину, але не побачили її серцем. Вони зупинилися поглядом, але не зупинилися любов’ю. І це найбільший біль цієї притчі: не розбійники, які ранять, а ті, хто могли би врятувати — і не зробили цього. Пройти повз — це теж рана. Пройти повз — це дозволити іншому помирати на наших очах. Пройти повз — означає заморозити серце. Байдужість страшніша за удар.

Але з’являється хтось, від кого найменше чекали співчуття: самарянин. Чужинець. Той, кого юдеї не впускали у своє життя, кого зневажали, кого вважали «нечистим». Але саме він, чужий, стає найближчим. Каже Євангеліє: «Побачив — і змилосердився». Він не знав цієї людини. Не був їй зобов’язаний. Не мав гарантій, що його доброту оцінять. Але його серце відгукнулося. Він зупинився, перев’язав рани, полив їх вином і оливою, посадив пораненого на свого осла, привіз до заїзду, оплатив його перебування та пообіцяв повернутися. Він не просто допоміг. Він узяв біль іншого як власний.

Дорогі брати і сестри, ця притча сьогодні мовби написана про Україну. Наш народ — це той поранений мандрівник, що лежить «ледве живий» після ударів війни. Наші міста й села — це дорога Єрусалим—Єрихон. Наші люди несуть рани від вибухів, втрат, самотності, темряви, тривог. І сьогодні перед кожним із нас стоїть питання, яке Христос звертає до світу: хто стане самарянином для України? Хто зупиниться біля нашого болю? Хто перев’яже наші рани своєю любов’ю? Хто підтримає наш народ тоді, коли інші проходять повз?

І ми бачимо цих самарян. Це наші воїни, які своїми грудьми закривають від темряви всю країну. Це медики, які, мов той самарянин, торкаються ран, змивають кров і повертають життя. Це волонтери, які несуть допомогу в найстрашніші місця, не питаючи, кому саме потрібно допомогти. Це капелани, які стають поруч із пораненими душею, несучи молитву туди, де людські слова безсилі. Це всі, хто не проходить мимо — хто зупиняється, хто піднімає, хто підтримує, хто ділиться своїм світлом.

Але притча ставить перед нами ще одне запитання — особисте. Христос розповів її тому, хто хотів виправдати себе і спитав: «Хто мій ближній?» І Господь показує: ближній — це не той, хто мені подобається, не той, хто з мого кола, не той, хто «заслуговує». Ближній — це той, кого Бог поклав мені на дорогу саме сьогодні. Людина зі зраненою душею, зі зламаною долею, з невимовним плачем у серці. І питання до мене: чи я пройду повз?

Христос — це наш справжній Милосердний Самарянин. Він побачив людство, побите гріхом, лежаче в темряві. Він зійшов із небес, щоб перев’язати наші рани Своїми руками. Він обмив нас Своєю Кров’ю. Він поклав на Себе наш біль. Він підняв нас і поніс. І сказав, що повернеться. Ми — ті, кого зцілив Бог. І тому кожне наше милосердя — це продовження Його любові у світі.

Дорогі брати і сестри! Нехай ця притча перемінить наші серця. Нехай зруйнує в нас байдужість. Нехай навчить нас зупинятися там, де хтось падає. Нехай відкриє наші очі на тих, хто сьогодні біля нас «ледве живий»: на самотніх, зранених, виснажених, знесилених війною. Не біймося ставати самарянами. Бо один акт милосердя може стати для іншої людини початком воскресіння.

Нехай Христос, Який нахилився до людства, навчить і нас нахилятися до стражденних. Нехай благословить Україну і наповнить наше серце тією любов’ю, яка не проходить повз, — любов’ю, що є ознакою справжнього учня Божого.

+ ІЛАРІОН,

митрополит Рівненський і Острозький