Українська Православна Церква
(Православна Церква України)
Рівненська єпархія

Деталі

Опубліковано: Середа, 10 грудня 2025, 07:09

Перегляди: 543

Анотація. У статті здійснено богословсько-еклезіологічний аналіз життєвого шляху і пастирського служіння митрополита Даниїла (Чокалюка, 1958–2005) у контексті східнохристиянської традиції. Особа архіпастиря інтерпретується як втілення концепту «живого богослов’я», у якому поєднуються євхаристійна еклезіологія, богослов’я пам’яті та свідчення віри. Біографічні факти розглядаються не лише як історичний матеріал, а як богословський текст — свідчення того, що особисте життя може стати простором одкровення церковної істини. Підкреслюється актуальність духовної спадщини владики Даниїла для сучасного буття Православної Церкви України, особливо в умовах війни та морально-національних випробувань.

У свідомості Православної Церкви єпископ — це не просто адміністратор чи керівник, а живий образ Христа для своєї спільноти. Святитель Ігнатій Богоносець стверджував: «Де єпископ — там і Церква» (Smyrn. 8,2). Це визначення виходить за межі церковної адміністрації — воно є свідченням того, що життя архіпастиря саме по собі є богослов’ям у дії, утіленою проповіддю, яка промовляє не лише словом, а й духом. У цьому світлі розкривається постать митрополита Рівненського і Острозького Даниїла (Чокалюка) — одного з найяскравіших представників українського духовенства кінця ХХ — початку ХХІ століття, чиє життя стало втіленням «живого богослов’я».

Народившись 1958 року на Буковині в родині священика-патріота, майбутній владика з юних літ виховувався в атмосфері, де віра в Бога і любов до України становили нероздільну основу життя і покликання. Його батько, протоієрей Михайло Чокалюк, був політичним в’язнем, а мати Василина зазнала заслання. Родинна пам’ять, освячена скорботами, стала для юного Богдана (так звали митрополита до прийняття чернецтва) школою віри. Саме там він навчився розуміти християнство не як традицію, а як хрест, що його слід прийняти з любов’ю і гідністю. Дитинство майбутнього митрополита було сповнене тиші молитви, розмов про Батьківщину і Церкву, і вже тоді сформувався його внутрішній образ пастиря — не лише того, хто навчає, а того, хто здатен страждати разом із людьми. У цьому досвіді він глибоко відчував правоту слів Іоана Золотоустого: «Душа, випробувана скорботами, стає непохитною, як золото у горнилі» (Hom. in Matth. IV).

Його богословське становлення поєднало український і грецький досвід: навчання в Одеській семінарії, МДА, аспірантура у Фессалоніках, а також регулярні відвідини Афону стали джерелом глибинного євхаристійного бачення Церкви. Саме там визріла його свідомість того, що повнота Церкви не зводиться до її структури чи титулу, бо її справжня сутність розкривається у Євхаристії — в онтологічному сопричасті Тіла й Крові Христових. У дусі вчення святого Миколая Кавасили владика глибоко переживав, що Церква — це не інституція і не система ідей, а живий організм Боголюдського життя, який щоразу народжується у літургійному акті. Для нього Божественна Літургія була не просто служінням, а центром буття Церкви, у якому здійснюється таємниця обоження — зустріч Бога і людини, Неба і землі.

У 1990-х роках архімандрит Даниїл, а згодом єпископ, став одним із провідних діячів відродженої Української Православної Церкви. Його ректорство у Київській духовній академії й семінарії мало не лише адміністративний, а передусім духовно-педагогічний характер. Він формував нову генерацію священнослужителів — освічених, глибоко церковних, здатних не просто говорити про Бога, а свідчити Його власним життям. Його улюбленим висловом були слова святителя Григорія Богослова: «Пастир — це не той, хто багато говорить, а той, чиє життя є проповіддю» (Oratio II). Цей вислів став для нього не лише моральним орієнтиром, а богословським принципом: пастир має бути живим богослов’ям, у якому слово й життя перебувають у євхаристійній єдності.

Символічним став і період його служіння намісником Михайлівського Золотоверхого монастиря. Відродження цієї святині з руїн стало актом церковного воскресіння — живої пам’яті Церкви. Ця відбудова була не лише архітектурним, а богословським жестом: через відновлення храму владика Даниїл відновлював розірвану історію, лікував пам’ять Церкви, розтоптану атеїзмом. Його діяльність втілила ідею «богослов’я пам’яті» — того духовного процесу, у якому історія стає місцем спасіння, а пам’ять — формою вірності Богу.

Як Голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків він відважно репрезентував голос Української Церкви у світі. Його богословська ерудиція, дипломатичність і внутрішня гідність викликали повагу навіть серед тих, хто ще не визнавав автокефалії Української Церкви. У цьому служінні він поєднав вірність Вселенському Православ’ю з любов’ю до власного народу, показавши, що національна ідентичність не суперечить соборності, а є її природним виявом.

Прийнявши 2000 року Рівненську кафедру, митрополит Даниїл став справжнім духовним будівничим. Його діяльність поєднала пастирську турботу, академічну культуру й апостольський запал. Він перетворив духовне училище у семінарію, започаткував видання «Духовна нива», заохочував наукові дослідження, плекав богословську думку й духовну освіту. Його особлива турбота була про монастирі — осередки духовності та пам’яті: Козацькі Могили, Дубно, Гурби. Він бачив у них не лише чернечі обителі, а духовні цитаделі, у яких відроджується народна душа. Його архіпастирство стало гармонійним поєднанням трьох вимірів: літургії, пам’яті й національної свідомості.

Життя митрополита Даниїла було коротким — лише сорок сім років. Але в церковному вимірі важливим є не тривалість життя, а його наповненість. Як каже апостол: «Згадуйте ваших наставників, які проповідували вам Боже Слово, і, дивлячись на кінець їхнього життя, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13:7). Його смерть 2005 року стала завершенням жертви, але не її кінцем. Це було зерно, що впало в землю, щоб принести плід (Ін. 12:24). І цей плід триває — у відбудованих храмах, у вихованих ним священниках, у духовній атмосфері, яку він створив. Як писав святий Симеон Новий Богослов: «Праведники після смерті залишаються серед нас невидимо, силою благодаті».

Сьогодні, коли Україна проходить через палаюче горнило війни, спадщина митрополита Даниїла звучить особливо пророчо. Його приклад показує, що богослов’я не є лише системою понять — це спосіб життя, у якому віра втілюється у вірність, молитва — у любов, а пам’ять — у служіння. Його слова й життя стали закликом до кожного пастиря: «Будь вірний до смерті, і дам тобі вінець життя» (Одкр. 2:10). І саме ці слова сьогодні звучать як духовний заповіт для українських священників, капеланів, воїнів і мирян, що несуть тягар історії.

Таким чином, митрополит Даниїл є прикладом «живого богослов’я» — богослов’я, яке не закінчується на сторінках підручників, але продовжується у житті Церкви, у Літургії, у пам’яті, у вірності. Його постать нагадує: справжнє богослов’я не описує Бога — воно Ним живе. У цьому — головний урок його архіпастирства, у цьому — безсмертя його духовної спадщини.

І сьогодні, коли українська земля знову зрошена слізьми й кров’ю, його приклад говорить нам: Церква живе, коли вона служить; існує, коли молиться; і перемагає, коли любить. Бо тільки та віра, яка стає дією, і тільки та дія, що народжується з молитви, здатна освятити історію. Митрополит Даниїл став одним із тих, хто уособив Церкву не в теорії, а в житті — Церкву, що пам’ятає, страждає, воскресає і веде до вічності.

Використані джерела:
Ignatius of Antioch, Epistola ad Smyrnaeos 8:2, PG 5, 713.
Ioannes Chrysostomus, Homilia in Matthaeum IV, PG 57, 39.
Gregory of Nazianzus, Oratio II: De fuga sua, PG 35, 429.
Symeon the New Theologian, Catecheses 61, SC 104, 254.
Микола Кавасила. Життя у Христі. — Київ: Дух і Літера, 2010.
Гордієнко Д. Православна Церква України: витоки, становлення, сучасність. — Київ: Дух і Літера, 2020.
Рудюк А. Богослов’я пам’яті у східнохристиянській традиції. — Київ: Дух і Літера, 2021.

Протоієрей Василь Рудніцький, кандидат наук із богослов’я,

прессекретар Рівненської єпархії,

благочинний Свято-Воскресенського кафедрального собору м. Рівне