Українська Православна Церква
(Православна Церква України)
Рівненська єпархія

Деталі

Опубліковано: Неділя, 01 лютого 2026, 03:08

Перегляди: 240

Возлюблені у Христі брати і сестри!

Сьогодні неділя митаря і фарисея. Неділя яка готує нас до Великого посту і ніби запитує: з чим ти входиш в храм? Що ти приносиш Богові – впевненість чи потребу, перелік заслуг чи серце, яке ще болить?

У Євангеліє ми сьогодні почуємо як двоє входять до храму. Зовні – нічого особливого. Обоє моляться. Обоє звертаються до Бога. Але один стоїть, ніби перед дзеркалом власних заслуг, а інший – ніби на краю прірви. Фарисей говорить упевнено. Його життя складене, впорядковане, зрозуміле. Йому здається, що між ним і Богом усе правильно. Але в цій впевненості немає трепету. Там, де зникає трепет, серце починає кам’яніти.

Митар стоїть здалека. Не тому, що хоче виділитися. А тому, що не має сміливості підійти. Він не дивиться вгору, бо знає: погляд у світло відкриє всі рани. Він не говорить багато, бо слова не витримують болю. Він б’є себе в груди – ніби намагається достукатися до серця, яке втомилося мовчати. І в цьому жесті – вся його молитва. Без прикрас. Без виправдань. Лише правда.

І Господь говорить нам річ, від якої стискається серце: виправданим виходить саме цей митар. Не тому, що він кращий. А тому, що він не сховався. Бо Бог не входить туди, де Йому не залишили місця. А смирення – це простір, у якому Бог може бути.

Ця неділя болить, бо кожен із нас упізнає в ній себе. Ми так легко стаємо фарисеями – коли звикаємо до молитви, коли порівнюємо, коли починаємо дякувати Богові за те, що ми «не такі». І так часто життя робить нас митарями – коли забирає опори, коли ламає впевненість, коли залишає лише з Богом і тишею.

Сьогодні Україна часто стоїть перед Богом без слів. Зі зраненими серцями, з іменами, які більше не промовиш уголос, зі сльозами, які не завжди маєш право показати. Наша молитва сьогодні – як молитва митаря: коротка, болюча, справжня. І саме таку молитву Господь приймає.

Неділя митаря і фарисея навчає нас не боятися слабкості. Не соромитися сліз. Не тікати від правди. Бо смирення – це не падіння. Це початок підняття. Це місце, де Бог бере людину за руку.

Цією неділею Церква відкриває підготовку до Великого посту. Не як шлях суворості, а як шлях зцілення. Не як перелік заборон, а як повернення серця. Бо піст починається там, де людина перестає доводити і починає довіряти.

Нехай же сьогодні кожен із нас наважиться стати перед Богом таким, яким є. Без ролей. Без порівнянь. Без захисту. Бо тільки той, хто визнав свою неміч, відчує Божу силу. І тільки той, хто схилився, вийде з храму з надією.

+Іларіон,

митрополит Рівненський і Острозький