joomla

В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа!
Дорогі браття і сестри!

Одного разу принесли до Ісуса Христа розслабленого, який лежав на постелі. “І, побачивши віру їхню, Ісус сказав розслабленому: дерзай, чадо! Прощаються тобі гріхи твої! При цьому деякі з книжників говорили собі: Він богохульствує. Ісус же, бачачи помисли їхні, промовив: навіщо ви думаєте лукаве в серцях своїх? Бо що легше – сказати: прощаються тобі гріхи, чи сказати: встань і ходи? Та щоб зна­ли ви, що Син Людський має вла­ду на землі прощати гріхи. Тоді гово­рить розслабленому: встань, візьми постіль твою та йди у дім твій. І той устав, узяв постіль свою і пі­шов у дім свій. Народ же, побачивши це, здивував- ся і прославив Бога, Який дав таку владу людям” (Мф. 9, 2-8).

Читаючи цей уривок та інші місця Святого Євангелія, ми несамохіть виявляємо, що Ісус Христос здивував усіх Своїм життям і діями й залишився у сучасників Своїх в образі неземної іс­тоти. Безгрішне життя нашого Спасителя, життя “без плями і пороку”, жит­тя святе, величне і досконале виклика­ло подив і захоплення.

Віддавна прославлені поети створю­вали безсмертні поеми, билини, траге­дії та драми; історики залишили після себе життєписи великих полководців, подвижників, героїв чи злочинців; письменники створили найпіднесеніші й найнижчі образи чоловіків і жінок, але жоден з них не дав нам опису такого Сина Людського, про якого можна було б справді разом з Пилатом сказати: “Це – Чоловік!” (Ін. 19, 5).

Ісус Христос – напрям Його думок, спосіб Його життя, характер Його дій – назавжди залишиться великим здивуванням для людей усіх часів. Найкращі літературні критики, ознайо­мившись з Євангелієм, ставили і став­лять перед собою запитання: хіба міг людський розум придумати такий об­раз Христа? Хто з людей міг створити образ, який є сукупністю і зібранням усіх людських досконалостей? Якби Христос не був такою особистістю і не жив саме таким життям, то звідки у простих неграмотних галилейських ри­балок могло виникнути бажання ство­рити такий незрівнянний образ лю­дини?

Від створення світу і до наших днів минули тисячоліття, а Господь наш Ісус Христос, за словом Святого Пись­ма, лишається Тим Самим і вчора, й сьогодні, й навіки. Ісус Христос лиша­ється для всього людства втіленням усіх чеснот і всіх позитивних якостей людини. Його людинолюбство – без­межне, Його милосердя – невичерпне, Його віра – непохитна, Його любов – незбагненна, Його знання Отця Небес­ного і єдність з Ним – невимовні, Йо­го слухняність волі Отця – до хресної смерті, Його проникнення в потреби і в усі запити людської душі – разюче, Його розуміння нашої грішної приро­ди – дивовижне, Його прощення роз­каяних грішників – неповторне. Тому не слід дивуватися, що найкращі уми людства, які знали людей з їхніми чеснотами й пороками, ознайомив­шись з життям Христа, схилялися пе­ред нашим Спасителем.

Ісус Христос, як історична особа, жив серед людей не лише благочестивих, а й вороже до Нього настроєних: серед упереджених скептиків, які пильно стежили за Ним, прислухалися до Його слів, приглядалися до Його дій, роблячи все це з єдиною метою – зви­нуватити Його в чомусь. Бажаючи упіймати Його на слові, вони ставили Йому лукаві й підступні запитання, але ніхто з них не міг виявити в Ньому чогось гріховного.

Усі ці противники були неодноразо­во посоромлені Христом. Вони збен­тежено визнавали, що життя Ісуса Христа було чистим і сповненим Боже­ственної мудрості. Суперечки з книж­никами, законниками, фарисеями, іродіанами і саддукеями завжди закінчу­вались їхньою поразкою. На запитан­ня, які ставив Господь Своїм против­никам, “ніхто не зміг відповісти Йому ні слова”, а після пояснень, які вони мали від Нього на свої запитання, “ніхто вже не смів запитувати Його” (Мф. 22, 46). Життя Христа справді було життям “повним благодаті й істини”! (Ін. 1, 14). Люди, слухаючи Його, “дивувалися словам благодаті, що виходили з вуст Його” (Лк. 4, 22). Ісус Христос не боявся го­ворити людям істинну правду, але в Його правді не було ні глузування, ні грубощів, ні злісної критики, ні прини­ження чи осудження.

Життя Христа було життям любові до Отця Небесного і людей. Його лю­бов до Отця була доведена беззасте­режною слухняністю: “Він був слухня­ним аж до смерті, і смерті хресної”. Йо­го любов до людей була доведена голгофською жертвою. “Він, будучи багатим, став убогим заради вас, щоб ви збагати­лися Його убогістю” (2 Кор. 8, 9). Він “показав на ділі, що, полюбивши Сво­їх, які були в світі, до кінця полюбив їх” (Ін. 13, 1). Бо “немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх” (Ін. 15, 13). А Христос помер за нас, “що були колись відчу­женими й ворогами, за схильністю до лихих діл” (Кол. 1, 21).

Життя Ісуса Христа було сповнене лагідності й смирення. Він Сам сказав про Себе: “Прийдіть до Мене... і на­вчіться від Мене, бо Я лагідний і сми­ренний серцем, і знайдете спокій ду­шам вашим” (Мф. 11, 28–29). Христос явив нам такі надлюдські властивості, що ми без найменшого вагання спові­дуємо Його Сином Божим. Він Сам називає Себе Сином Божим, і ніхто з нас не може суперечити цьому. Бо діла Його свідчать, що Він істинний Бог.

Христос не мав у Собі ні най­менших проявів гріховності, притаманних усім смертним людям. Він ні­коли не грішив і тому ніколи ні в чому не каявся. Самй Його зачаття було без­грішним, бо Він народився від Духа Святого і Марії Діви.

Будучи Богочоловіком, Ісус Христос називав Себе “Сином Людським”, але ніколи й ніде не ста­вив Себе врівень з усіма людьми і не зараховував Себе до грішників.

Візьмімо для прикладу первоверховного апостола Павла. Яке у нього було усвідомлення власних немочей і недосконалостей, скільки в ньому було відчуття покаяння, яку він мав гостру потребу в молитві про себе з боку за­снованих ним церков (Рим. 15, 30; 2; Кор. 1, 11; Флп. 1, 22). Апостол Павло розгля­дав себе як “першого з грішників” (1 Тим. 1, 15). Хрис­тос же жив так, що наприкінці Свого земного слу­жіння міг звернутися до Своїх против­ників зі сміливим запитанням: “Хто з вас викриє Мене у гріху?” (Ін. 8, 46), і у відповідь не почув ні найменшого заперечення.

Згадаймо ніч, коли Ісус Христос сто­яв один перед Своїми суддями, які заздалегідь винесли Йому смертний ви­рок. Було опитано багато свідків, але жоден з них не міг представити юдей­ському первосвященику Каяфі та синедріону нічого такого, що можна бу­ло б поставити Йому за провину. Ли­ше уявне богохульство було підста­вою для неправедних судей засудити Його на смерть. Пилат, який хотів знайти в діях Ісуса Христа хоч би яке пору­шення закону, заявив привселюдно: “Я не знаходжу в Ньому ніякої провини”. Іуда, який спостерігав за Христом протягом трьох років та бачив Його святе життя, мусив сповідувати­ся перед первосвящеником, що він “зрадив кров невинну”.

Перебуваючи в такому беззаконному і нечестивому оточенні, відданий на по­сміх та обплювання, Ісус Христос на­віть за таких обставин зберігав душев­ний мир. Його погляд не затьмарював­ся злістю, а з Його вуст не вийшли ні слова погрози, ні крики прокляття. “Коли Його лихословили, Він не лихо­словив взаємно; страждаючи, не по­грожував, а передавав те Судді Пра­ведному” (1 Пет. 2, 23).

Надзвичайно важливо підкреслити, що єванге­лісти одержали відомості про Христа не з других рук і писали про Нього, “не йдучи за хитромудрими байками, а бувши очевидцями Його ве­личі” (Див.: 2 Пет. 1, 16-19). Вони писали “повісті про цілком відомі серед них події” (Лк. 1, 1). Тільки вони могли писати так: “Про те, що було від по­чатку, що ми чули, що бачили своїми очима, що розглядали і чого торкалися руки наші, про Слово життя, – бо жит­тя явилось, і ми бачили, і свідчимо, і звіщаємо вам це вічне життя, яке бу­ло в Отця і явилося нам” (1 Ін. 1, 1-2).

Особистість, яка має такі властиво­сті душі й такий вплив на людські ду­ші, повинна бути Особис­тістю Божест­венною. Такого висновку дійшов один з великих мислителів, вільнодумець Жан-Жак Руссо, який написав: “Якщо життя і смерть Сократа – жит­тя і смерть мудреця, то життя і смерть Ісуса – життя і смерть Бога”. Цього ж висновку доходили кращі мислителі всіх сторіч. Багато які з них міркували так: якщо все те, чого Хри­стос вчив, ким Він був і що Він звершував, виходило від теслі з Назарета, Ісуса, а не від Христа, Сина Божого, тоді особистість Христа лиша­ється незбагненною таємницею.

“Хто Цей?” – запитувало, прийшовши в рух, все місто, коли Христос урочисто увійшов на молодому віслюкові до Єрусалима. “Хто Цей?” – запитують до цього часу “співпитальники віку цьо­го” і не бажають прийняти єдино пра­вильну відповідь, відповідь Бога, Який виголосив на Йордані і на Фаворі: “Цей є Син Мій Улюблений, в Якому Моє благовоління; Його слухайте” (Мф. З, 17; 17, 5).Чому так важливо мати правильну відповідь на запитання: “Хто – Ісус Христос?” Тому, що від правильної відповіді і нашого правильного ставлення до Христа залежать сенс нашого земного життя і наша вічність. “У Ньому було життя, і життя було світлом людям” (Ін. 1, 4). “І нема ні в кому іншому спасіння, бо немає іншого іме­ні під небом, даного людям, яким належа­ло б спас­ти­ся нам” (Діян. 4, 11-12). “Хто вірує в Сина Божого, має свідчен­ня в собі самому; хто не вірує Богові, той робить Його неправдомовцем, бо не вірує в свідчення, яким Бог свідчив про Сина Свого” (1 Ін. 5, 10).

Амінь!

Святійший Патріарх Київський і всієї Руси-України ФІЛАРЕТ