joomla

Преподобний старець Паїсій Величковський
paisiyДо великого сонму угодників і чудотворців землі Української належить і великий старець преподобний Паїсій Величковський. Ім’я цього святого назавжди залишиться в історії нашої Церкви, оскільки з його особою тісно пов’язане відродження монастирського життя і старчества в останній чверті ХVIII століття. Відновлення і засвоєння того аскетичного та містичного досвіду який був у часи Древньої Русі і мав свій початок від стародавнього чернецтва Східної Церкви.

У миру Паїсія звали Петром Величковським. Він був сином священика. Народився 21 грудня 1722року в Полтаві, дитячі роки провів в колі сім’ї, де зберігалося благочестя, де в побуті строго дотримувались всіх церковних правил і уставів. Петро був тихою, мовчазною дитиною, любив читати, а в будинку тримали, традиційно, лише такі книги, які відповідали благочестивим переконанням батьків. Найпоширенішою книгою в той час був Часослов, що зазвичай служив першою книгою для читання дітей, за ним слідував Псалтир і, нарешті, житія святих і подвижників благочестя. Всі ці книги ретельно вивчив юний Петро, не з примусу, а по добрій волі, за схильністю і розташуванням душі. В 13 років його прийняли в « братську школу». Мати хотіла, щоб молодий син, як всі його предки, як батько і старший брат, став приходським священиком і успадкував прихід брата, як за звичай відбувалося в ту пору. Але у Петра вже в ранній юності прокинулося прагнення піти в монастир і бути ченцем, і це прагнення з роками ставало все сильнішим. Служіння приходського священика, яке він добре знав за власним спостереженням, ймовірно, не задовольняло його. Читання аскетичних творів вплинуло на його життєві плани.

Одного разу вночі Петро тайкома втік зі школи, покинув Київ і відправився у далеку подорож ( 1739 р.). Дорогою він зупинився в Любечському монастирі. Настоятель обителі з привітністю прийняв його і благословив залишитись і навіть виділив келію. Слід зазначити, що прийшов він до Любечського монастиря саме за порадою свого духовного отця, ієромонаха Пахомія. Прийнятий послушником преподобний виконував різні роботи в обителі. Петро жив в монастирі вже декілька місяців, коли був призначений новий настоятель, свавільний грубіян в чернечій рясі, що мало піклувався про подвижницьке житіє ченців і розумів своє служіння в абсолютно іншому дусі. Він не ходив у трапезну разом з братією, а наказав готувати собі окремо особливі блюда і приносити їх в келію ігумена. Одного разу через недогляд Петра, який не отримав точних вказівок настоятеля, в келію ігумена принесли не ту страву. У гніві він ударив невинного по щоці. Петро вирішив втікати з монастиря і шукати іншого, кращого місця для чернечих подвигів.

Преподобний прибув до Молдавії, де, як він чув, спасалось безліч подвижників. І ось він прийшов у обитель святого Миколая, розташовану на острові посеред річки Тясмін, що в Молдавії. Він звернувся до настоятеля і був прийнятий послушником. В цій обителі панував зовсім інший дух, ніж в Любечському монастирі і Петро ревно виконував свій послух. Коли йому виповнилось 19 років, він прийняв чернечий постриг, спочатку в рясофор, з ім’ям Платон. Тут йому було добре, чернече житіє сприяло духовному зростанню. Але і з цього монастиря довелося піти: почалися гоніння з боку уніатів, монастирські церкви були закриті, а ченці вигнані.

Тоді Платон вирішив повернутися до Києва і втупити в число братії Києво-Печерської Лаври, де трудився його духовний отець ієросхимонах Пахомій. Його намір здійснився і преподобний став ченцем древньої обителі, цього Дому Божої Матері. Оскільки Платон знав грамоту, то йому дали послух на друкарні, крім того, йому було доручено гравірувати ікони на міді. Хоча життя у Лаврі йому подобалось, проте Платон не відмовився від своїх колишніх планів спасатися в досконалій самоті під керівництвом досвідченого ченця. Несподівана зустріч з колишнім товаришем по школі, з яким Платон часто розмовляв про пустельництво, стала поштовхом для нового паломництва.

Разом з двома іншими ченцями Платон знову відправився на південь, в надії дійти до Святої Гори Афон. Преподобний прийшов до скита святителя Миколая, що звався Трейстени. Подібно до насельників стародавніх Лавр, частина насельників жила тут за спільножительним уставом, а інші немолоді, досвідчені ченці спасались за осібножительним уставом. Тут Платон вперше молився за Богослужінням, яке здійснювалося за Афонським уставом, тут він вперше побачив суворих подвижників-пустинножителів, що неухильно зберігали правило ідіоритму. Через деякий час Платона було відправлено у Керкульський скит. Там він продовжував духовно зростати під керівництвом старців Василія і Онуфрія. В той час в монастирях і скитах Молдавії, і в спільножительних, і в осібножительних, чернече життя було особливо строгим. Старчество, як засіб окормлення ченців, було надзвичайно поширене, і дуже багато монахів перебувало під керівництвом у старців. Три роки, до 1746 року Платон залишався в цій обителі, аж поки не отримав можливість побувати на Афоні. З дозволу свого старця і з благословення настоятеля Платон разом із ще одним ченцем відправився на Святу Гору.

Ще в Керкульському монастирі з захопленням слухав він розповіді про життя святогорців. Після важкої подорожі сушею і морем він прибув, нарешті, в Лавру преподобного Афанасія. Йому дали келію поблизу монастиря. Там в повній убогості, зреченні від світу і безмовності спасалось багато ченців і старців. Але прагнення Платона потрапити під керівництво старця не сповнилося: ніхто не хотів брати його собі в послушники.

Життя в самотності, безмовності, душевній зосередженості, при безперестанному творенні Ісусової молитви було нелегким. Продовжувалося це три роки, аж поки на Афон прибув його колишній старець Василій з Молдавії і постриг юного подвижника в малу схиму з нареченням імені Паїсій.

Старець Василій порадив переселитися Паїсію в гуртожитний монастир Проте ще три, чотири роки Паїсій залишався наодинці йдучи шляхом самовдосконалення. Потім до нього прийшло декілька юних ченців, і хоча Паїсій був сам ще молодий, вони просили його прийняти їх в послушники. В основному це були ченці з Молдавії та Валахії, або із слов’янських балканських країн. За їхнім проханням Паїсій був рукопокладений в священики і став ієромонахом. Відбулося це в 1758 році, коли йому виповнилося 36 років.

Паїсій вступив тепер в другий період свого житія: він не тільки вів духовну боротьбу заради власного удосконалення, але і як настоятель і старець духовно керував іншими ченцями, і такі його труди зробили його центральною фігурою у відродженні справжнього чернецтва на Русі.

Нечисленна братія, що зібралася навколо Паїсія, постійно росла. На щастя, йому вдалося отримати від прота лаври Афонської стародавню напівзруйновану обитель святого пророка Іллі, поблизу від монастиря Пантократор. Разом з братією він побудував церкву, трапезну і 60 келій, оскільки виросло число монахів. Але і серед ченців буває заздрість та інші недобрі почуття. Слов’янська обитель Паїсія, можливо через чудовий порядок в ній і авторитет її настоятеля, який постійно зростав, викликала у греків з інших афонських монастирів недружні відчуття і несправедливі судження про отця Паїсія і його учнів, турецька влада також чинила всякого роду перешкоди. Тоді Паїсій вирішив повернутися до Молдавії, щоб там серед гір і лісів заснувати новий монастир.

У 1763 році старець Паїсій разом з 60 ченцями і послушниками відправляється в подорож і прибуває до Молдавії, але не знаходить там відповідного місця. Лише в Яссах йому вдається отримати від митрополита Молдавії Драгомірнський монастир на честь Зішестя Святого Духа. Паїсій вводить тут гуртожиток і богослужбовий устав гори Афонської. Але абсолютно новим було таке правило: вечорами, між богослужіннями, братія повинна була збиратись в трапезній. Приходив Паїсій і читав їм різні аскетичні твори, роблячи при цьому власні пояснення. Оскільки братія була частково з Молдавії і Валахії, частково з слов’янських країн, читання це влаштовувалось окремо для румун і слов’ян, через день. Богослужіння звершувалось на церковнослов’янській мові. Так було влаштовано життя ченців у Драгомирнському монастирі, де розцвів старочеський дар преподобного Паїсія.

Відомо, що Паїсій займався перекладом аскетичних творів святих отців на молдавську і церковнослов’янську мови. В цій праці йому допомагали двоє ченців, знавців грецької мови. Так виник переклад « Повчань»прп. Ісаака Сиріна, « Питань і відповідей» прп. Максима Сповідника, « Повчань» прп. Феодора Студита, « Повчань» авви Варсонофія та багато інших творів, і особливо « Добротолюбіє». Переклад « Добротолюбія» був закінчений в 1794 році вийшли два товсті рукописні томи. Зроблений був цей переклад із праці ченця Никодима( за венеціанським виданням 1782р.).

Тридцять один рік продовжувався останній період діяльності преподобного Паїсія. Цей період зробив його відомим далеко за стінами монастиря, слава про отця Паїсія, як про старця, що мав особливий дар окормлення , проникла і до Русі. Слід зазначити, що перед його кончиною в Нямецькому монастирі було 400 ченців, а в Секульському більше 100-а. З різних сторін приходили монахи прагнучи духовного керівництва преподобного. Так виникла ціла школа учнів, наслідників духовно-аскетичної традиції старця Паїсія. Учнями преподобного Паїсія Величковського були: ієромонах Клеопа І ( + після 1778 р.), що приніс основи старчества в Островську Введенську пустинь, старець-архімандрит Феодосій Маслов ( 1720-1802 рр.), також Клеопа ІІ ( +1817р.) та ієросхимонах Феодор ( 1756-1822 рр.), старець Афанасій Захаров (+ 1823 р.) та інший Афанасій, у минулому чиновник, схимонах, який підніс митрополиту Гавриїлу церковнослов’янський переклад « Добротолюбія», чернець Павло з московського Симонового монастиря, чернець Герасим з Софронієвої пустині, та багато інших, які склали цілий сонм подвижників строгого житія, що розселилися по всій Русі, і мандруючи з монастиря в монастир, з пустині в пустинь, розносили скрізь звістку про благочестивого і дивного отця Паїсія. Також треба зазначити, що славнозвісні Оптинські старці багато в чому були пов’язані зі школою старця Паїсія Величковського і черпали від цього подвижника той великий духовний досвід завдяки якому Оптина пустинь зайняла в релігійному житті Росії таке особливе місце.

Наостанок також треба згадати і те, що преподобний Паїсій завжди пам’ятав про свою рідну землю і наголошував на своєму українському походженні говорячи і підписуючись « Родимець Полтавський». Нажаль, дуже мало зосереджують уваги на цьому російські укладачі житія святого , називаючи його, як завгодно, великим російським, молдавським старцем і зовсім не наголошуючи на його українському походженні. Але це є не справедливо, тому що сам святий угодник наголошував на своєму походженні. Преподобний Паїсій Величкковський є для нас справжнім прикладом, як треба любити свою рідну землю. Своїм праведним і подвижницьким житієм він показує, що не люблячи своєї вітчизни не можна любити по справжньому Господа Бога. Нехай же Всемилостивий Господь за молитвами преподобного старця Паїсія посилає нам всім нелицемірну любов, щоб керовані цією найголовнішою чеснотою осягнули ми Царство Небесне.

Молитвами преподобного Паїсія Величковського, Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас.

nyametskii-monastir-3

Нямецький монастир

sekulskii-monastyr

Секульський монастир

skit-na-afone

Ільїнський скит (Свята гора Афон)

Святі мученики та сповідники Гурій, Самон і Авив

gyrsyПід час гонінь на християн при імператорах Діоклетіані ( 284-305 рр.) та Максиміані ( 305-311 рр.) в місті Емесі були схоплені два товариші: Гурій і Самон, проповідники Слова Божого. На пропозицію принести жертву богам святі відповіли відмовою, сповідавши свою віру в Христа. За це вони були піддані страшним мукам: їх били, підвішували за руки, прив’язавши до ніг важкий вантаж, кидали в тісну темницю. Мученики все переносили з твердістю і молитвою до Господа, котру записав один із свідків їхніх мук:» Господи Боже мій, без чиєї волі навіть не одна пташка потрапляє до сіті. Ти, що Давидове серце скорботою наповнив, Ти, що пророка Даниїла сильнішим за левів показав, а отрокам Авраамовим, Ти переможцями мучителя і полум’я дарував бути, і нині Господи, Ти що знаєш неміч єства нашого, бачиш брань, що повстала на нас. Намагається бо ворог відняти від Тебе діло правиціТвоєї і позбавити нас сущої у Тебе Слави. Але Ти, благосердним Твоїм оком поглянувши на нас, збережи в нас негаснучий світильник Заповідей Твоїх. Твоїм же світлом направ стопи наші, і сподоби нас насолоджуватись блаженства Твого, бо Ти благословенний на віки віків». Вночі мучеників відвезли за місто і відрубали голову (+ 299-306 рр.). християни поховали їхні святі тіла.

Через багато років останній імператор-язичник Лікіній ( 311-324 рр.) почав гоніння на християн. Диякон Едеської церкви на ймення Авив, котрого імператор звелів схопити за ревність у розповсюдженні істинної віри, сам прийшов до катів, не бажаючи, щоб бажаючи, щоб при розшуку його постраждали інші християни. Святий сповідав свою віру в Христа і був засуджений на спалення. Мученик сам пішов у вогонь і з молитвою віддав дух свій Господу (+ 322 р.). Коли вогонь загас, мати святого і родичи знайшли тіло його неушкодженим. Мученика поховали поряд зі святим Гурієм і Самоном.

Після смерті святих звершувались різноманітні чудеса з тими, хто з вірою і любов’ю закликав їх собі на поміч. Так, якось один воїн-гот, посланий на службу в Едесу, взяв собі в жони благочестиву дівчину Євфимію. Перед цим він поклявся її матері Софії біля гробниці мучеників Гурія, Самона і Авива, що не зробить дружині ніякого зла, ніколи не образить її, але буде любити і поважати. Після закінчення служби в Едесі він взяв Євфимію з собою і повернувся на батьківщину. Пізніше виявилось, що він обманув її: на батьківщині у нього була дружина, і Євфимія стала її рабинею. Багато знущань і принижень прийшлося перетерпіти Євфимії. Коли в неї народилась дитина, то ревнива дружина гота отруїла отроча. Євфимія з молитвою звернулася до святих мучеників і сповідників Гурія, Самона і Авива – свідків клятви обманщика, і Господь визволив Євфимію від страждань і чудодійно переніс її в Едесу, де вона зустрілась з матір’ю. Через деякий час гот – клятвовідступник знову перебував на службі в Едесі. Все місто дізналось про його злодіяння. Викритий Софією, матір’ю Євфимії, і за наказом правителя він був страчений. Таким чином святі мученики і сповідники явили своє небесне заступництво і посоромили нечестивця.

Святі мученики і сповідники Гурі, Самон і Авив вважаються покровителями і охоронцями чистоти шлюбу, тому Церква до них звертається: « Радуйтеся, Гурію, Самоне і Авиве, чесного шлюбу небесні покровителі».

підготував протоієрей Миколай Капітула,

магістр богослів’я, викладач РДС,

клірик Покровського собору, м. Рівне